Про культуру як бронежилет народу і про чиновників від культури

Міністр без міністерства. Саме так у середовищі називають теперішнього міністра культури і одночасно віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка.


Особа, яка за 20 років перебувала на різних державних посадах, мала змогу змінити усю гуманітарну сферу, насправді не зробила нічого, окрім звичних для кон’юнктурщика пафосних заяв. І попри усі застереження і повну деградацію гуманітарної сфери, він продовжує деструктивну лінію під умовною метафоричною назвою «Слава — Україні». І, на жаль, недалекі ура-патріоти і далі допомагають йому відродити українську культуру у вигляді концертів, вишиванок і усіляких совкових атракцій, до яких звикли партійні функціонери.

Хочеться вірити, що черговий міністр культури почне реальні реформи і зміни, сформує команду професіоналів і досягне успіху, вдало використає свій шанс. Така ілюзія переслідує нас ось уже 20 років. І тут маєш — welcome back Mr. Kyrylenko.

Перший сигнал — об’єднання посади міністра культури і віце-прем’єра з гуманітарних питань. Такий прецедент стався вперше за часи незалежної України, і причини такого рішення вбачаю у двох факторах. Перший полягає у тому, що кандидат на цю посаду — всемогутній та встигає, окрім культури, займатися і соціальною політикою, й освітою. Другий фактор — культура нікому не потрібна, отже, її можна віддати на відкуп під час коаліційних торгів.

У першому ж інтерв’ю пан Кириленко, розповідаючи про свої літературні уподобання, робить ще крутішу заяву — мовляв, на книгах з нецензурною лексикою (йшлося про нещодавно прочитаний міністром твір Юрія Андруховича «Лексикон інтимних місць») потрібно ставити спеціальні позначки, бо раптом його дочка випадково знайде і прочитає цю страшну книжку. Цікаво, чи дочка нашого міністра гуляє містом і спілкується з однолітками? Чи всі вони розмовляють мовою Івана Франка і Лесі Українки? Не хочеться нагадувати про подібні заборони, які свого часу ініціювала комісія з питань моралі і що з того вийшло.

Ну добре, з’їли. Поговорили між собою, поплакалися на лиху долю, але все ж проковтнули. Домовилися почекати, дати шанс. Можливо, щось справді вдасться, адже судять за ділами. А далі були призначення заступників. На відміну від попереднього міністра культури Євгена Нищука, який, розуміючи роль реформ, запросив справді визнаних культурним середовищем професіоналів, Кириленко запрошує трьох професійних чиновників (медіа писали, що це давні друзі фігуранта), імена яких нічого не кажуть мистецькому середовищу, і четвертого — колишнього одіозного міністра культури Ігоря Ліхового. Зажурилися. Усі, хто мав надію на Нищука, хто вірив у зміни, а в результаті — отримав професійних політиканів, внесок яких у культуру дорівнює нулю (а у випадку Ліхового, який нічим не запам’ятався, окрім численних скандалів після його першого пришестя, можна написати — мінус один), просто перестали реагувати на висловлювання особи, яка мала б розуміти, що культура — це бронежилет цілого народу, нації, середовища.

І от, як тільки все заспокоїлося, пан Кириленко робить чергову одіозну заяву — «Міністерство культури фінансуватиме лише ті мистецькі заходи, які пов’язані з підтримкою військових». Дуже влучно дану ситуацію прокоментував художник Олександр Ройтбурд: «Скажіть, а МОЗ буде лікувати людей, які не в АТО, чи теж проявить патріотизм?». Абсурдність даної заяви полягає у тому, що крім вишиванково-віночкових ювілеїв і пам’ятних дат, Мінкульт рідко фінансував справді якісні проекти. Тобто відмінили те, чого й так ніколи не було. Я розумію, що пафосні патріотичні заяви дуже важливі для підтримки іміджу, але коли за ними не стоїть нічого, то навіщо їх робити? Адже люди, які хоч раз мали справу з міністерством культури, не можуть ніяк відреагувати на цю заяву, крім іронічної посмішки. Якби наш «патріот» зробив широкий жест і сказав, що передає бюджет Мінкульту на закупку бронежилетів і танків, підозрюю, що його б зрозуміли усі — і ненависні йому матюкливі ліберали, і щирі ура-патріоти. А так усе це виглядає черговою «тіньовою» схемою. У робочій групі щодо питання культури в АТО, до речі, є прекрасні митці, як, наприклад, Лесь Подерв’янський. Цікаво, чи його творчість уже дослідила дочка пана В’ячеслава? І чи не переживає пан міністр за морально-патріотичний стан наших солдатів?

Хочеться помилятися, але зважаючи на ультимативний тон заяв «нового» міністра, здається, що скоро в нас не буде ні культури, ні духовності, ні гуманітарного блоку взагалі. Культура — це тонка грань, і без діалогу з громадськістю нічого змінити не вдасться. Треба любити мистецтво у собі, а не себе у мистецтві. Якщо міністр не відчуває причинно-наслідкових зв’язків між культурною політикою і теперішньою ситуацією в країні, то місце такому міністру на смітнику історії. А культура в АТО буде, тому що там воюють ті, хто має цінності. І волонтери далі будуть їздити й організовувати там культурні заходи, бо для цього жодне міністерство не потрібне. Давайте краще навчимо своїх дітей читати і розуміти цінність культури, щоб через 20 років ми не отримали ще глибшого розколу. І тут питання не у заходах та концертах, а у стратегії змін і реформ.