Кіна не буде!

Потоки брехливих помиїв про події на Донбасі, які щодня виливають тамтешні ЗМІ, вже нікого з нормальних людей не дивують. Тепер ці кремлеблюдолизи заходилися цензурувати «справи давно минулих днів». Почали з кіно.

Багато хто пам’ятає фільм «Москва сльозам не вірить» — хорошу двосерійну картину, удостоєну 1980 року премії американської кіноакадемії «Оскар» (а її якій-небудь халтурі не дають). А в першій серії — сцену весілля однієї з подруг головної героїні Каті Тихомирової — Антоніни — у тісній двокімнатній московській квартирці кінця 50-х років минулого століття. Мабуть, ніхто з тих, хто переглянув фільм, не зауважив, що на стіні кімнати, де зібралися гості, на благенькому килимку висить невелика декоративна таріль, а на ній — портрет Тараса Шевченка. «Нехарашо, — вирішили пильні цензори, — нада убрать!».

Коли про ці наміри прибрати зі стрічки весь весільний епізод довідався її режисер Володимир Меншов (відомий пропутінською позицією і підтримкою російської анексії Криму), то сказав: «Ні фіга! Не пазволю крамсать мой оскароносний фільм!».

Цензура, яка давно махрово процвітає в Росії, не засікла іншого епізоду вже у другій серії. На пікніку в лісі, де Гоша-Баталов знайомить уже директора комбінату Катю-Алентову зі своїми друзями-професорами, він, поки смажаться шашлики, садовить її у шезлонг і вкриває гуцульським ліжником. А це явно бандерівський атрибут! Недоработка!

Попри те, що Фьодор Бондарчук — вірний путінець, російським цензорам слід закреслити творчість його покійного батька, актора і режисера Сергія Бондарчука. Він, хоч і зняв «Війну і мир», за яку 1968 року отримав «Оскара», по-перше, є українцем, а по-друге, зіграв Тараса Шевченка (за що 1951 року отримав Сталінську премію) та Івана Франка в однойменних фільмах. А заразом заборонити і самі стрічки.

Певен: ближче до 70-річчя перемоги над фашизмом російські телеканали вкотре крутитимуть кіноепопею «Визволення». Тут кремлівській цензурі слід також узятися за ножиці. Вирізати кадри, де фігурує танковий генерал Рибалко, який визволяв Київ і брав Берлін. А також епізоди з командуючим 3-ім Білоруським фронтом генералом армії Іваном Черняховським (родом із села з такою милозвучною назвою Оксанина на Черкащині, двічі удостоєний, як і Рибалко, звання Героя Радянського Союзу, Іван Данилович загинув 38-річним у лютому 1945 року у Східній Пруссії). А ще епізод, де захоплюють у полон фашистського снайпера, який під час допиту виявився... росіянином з Арзамаса, бійцем Русской освободітєльной армії Власова. Між іншим, у ній воювали, склавши присягу Гітлеру, щонайменше 600 тисяч бійців, і відзначалися вони особливою жорстокістю і звірствами під час каральних операцій проти того ж російського мирного населення. А їхні нащадки і послідовники роблять тепер на Донбасі те саме. Про всі ці факти російська пропаганда воліє не згадувати.

Отож є над чим потрудитися путінським цензорам, є що покопати і порізати. Невже їх не насторожила фраза одного з героїв кінокомедії «Діамантова рука» Льоліка у блискучому виконанні Анатолія Папанова, коли він вилазить з моря на берег з аквалангами за плечима і своїм неповторним голосом гукає: «Ідіот! Тьху!»?