«Повертайся. Ти ж знаєш, я без тебе не вмію жити…»

Тепер Андрій Дзяма з Тернави Старосамбірського району для всіх знайомих і незнайомих — Герой. Тетяна для своїх друзів стала героїнею, бо за останні місяці пройшла те, що не кожній під силу мужньо витримати. Зрештою, героїнями можна називати всіх жінок, яким довелося споряджати своїх рідних на схід… Але про це не прийнято розповідати. Сьогодні хочемо порушити традицію. Може, тому, що всі хвилювання Тані Михаць переживала разом із нею: від першого дня, коли вона розповіла, що чоловік «їде туди», і аж до того щасливого: «Андрій повертається!».

Серпень. Тетяна з Андрієм і малесенькою донечкою Златою їхали зі Львова до рідного села на Старосамбірщину. Андрієві зателефонували з військкомату, попросили приїхати. Він і поїхав, не очікуючи паперової повістки. То було 13 серпня, середа. Таня це пам’ятає добре. Бо того дня, каже, ледь не зійшла з розуму, хоч, певно, підсвідомо була готова: Андрій ще «за Криму» хотів піти добровольцем. Тоді його стримала вагітність дружини, далі — народження донечки. А тепер він не міг не піти.

Перед виїздом на схід в Андрія було два тижні, щоб пройти підготовку на полігоні. В Тетяни — рівно стільки ж часу, щоб зібрати для чоловіка все необхідне. Без істерик і «концертів» під військкоматом, без зайвих грошей у сімейному бюджеті, вона день за днем, крок за кроком по крупинках збирала для чоловіка все, що на сході мало б захистити його, бо від армії йому дісталися лише форма і берці. Каска, бронежилет, тактичні рукавиці, окуляри, “розгрузка”, термобілизна, теплий одяг, аптечка і ще купа всього… Лише за приблизними підрахунками, на все треба було щонайменше 10 тисяч гривень. Але на поміч прийшли товариші, колеги по роботі та й просто незнайомі люди. Якось Тані прийшла смс — невідомий перерахував на картку 200 гривень... А львівські волонтери допомагали роздобути все, що може знадобитися на сході. Правда, без спекулянтів навіть у стані війни теж не обходиться. На той час, пригадує Тетяна, найважче було з касками — їх просто не було, а потім впродовж трьох днів підскочили у вартості вдвічі. Тані продиктували номер, за яким зможе домовитися про кевларовий шолом третього класу, казали, що продають по 2 тисячі гривень. Доки додзвонилася, амуніція різко подорожчала — в слухавці почула “вартість — 4300 грн.”. Виходу не було — мусила брати. Приїхали за товаром і знову неприємність: обіцяна новенька каска виявилася беушною. А от «броник»

5 класу роздобула за 2700... Два тижні божевілля з 4-місячним дитям на руках. Але якраз ті турботи й не дали «розкиснути», ба більше, волонтерство так «затягло» молоду маму, що, зібравши все необхідне для чоловіка, взялася організовувати допомогу й новим товаришам Андрія, які теж вирушали на схід. Може, й далі займалася б допомогою армії, але маленька Злата тепер потребувала вдвічі більше уваги — і за маму, і за тата…

А далі був найважчий період, який вона назвала «після». Після того, як чоловік вперше одягнув бронежилет, вирив перший окоп, перша доба без дзвінка звідти, перша жахлива ніч із питанням «а якщо?..». А далі — перші Андрієві фотографії зі сходу, перші розповіді з життя військових… Подружжя зрозуміло, що і так можна жити. Можна здзвонюватися за першої ж нагоди і навіть сваритися по телефону. Правда, недовго.

Андрія не було вдома майже чотири місяці. За той час його донечка підросла і багато чого нового навчилася. Навіть перше слово дитини було «тато» — сказала його чітко і голосно якраз у час, коли її батьки розмовляли по телефону. Якось Таня сказала чоловікові: «Та вертайся вже додому, а то навіть не побачиш, як у дитини ростуть зубки». Він відповів: «Я тут подумав, що Злата — не остання наша дитина — ще побачу»… Дзями встигли «посваритися» по телефону і тоді, коли Андрій розповідав, що їде додому. Таня зраділа і сказала, що тепер його вже нікуди не відпустить. Він категорично заперечив дружині — їде додому ненадовго, а невдовзі повернеться на схід, бо то його обов’язок…

Пригадую, впродовж тих місяців регулярно переглядала стрічку новин подруги у соцмережах, бо, сказати чесно, не завжди мала сміливість стати однією із тих, хто по сто разів на день ріже по живому словами: «Ну як твій там? Коли приїде?». Вона ж сама хотіла б знати відповіді на ті питання. Як і хотіла б знати, коли закінчиться все це.

«Між нами прірвою ця війна. А хочеться так небагато: бути врівноваженою мамою і слабкою жінкою... Але завтра буде все спочатку». Ті слова Таня написала в один із тих днів, коли здавалося, що вже нема сил чекати. За ті важкі чотири місяці вона багато слів написала — про себе, про чоловіка, про донечку Злату. Писала віршами. Так легше.

А спокійно стало, лише коли Андрій у переддень своїх іменин повернувся в рідну Тернаву. Бодай одне свято сім’я нарешті відзначила разом. Бо своє 24-річчя Таня святкувала лише з донечкою, свої 26 років Андрій зустрів на сході. Та й Різдво подружжя Дзями уже знову стрічало на різних кордонах: вона — на західному, він — на східному. На Святвечір в них обох на столах була кутя і все, що належить в той день куштувати. Тільки Таня смакувала всім у рідній хаті, а її Андрій — разом з побратимами на Донеччині. Чоловіки самотужки приготували все до різдвяного столу, навіть пампухів насмажили. А після вечері і на заході, і на сході майже в унісон заколядували. І здається, обом з голови не виходили слова, які Таня вдруге повторила чоловікові, проводжаючи на схід: «Повертайся. Ти ж знаєш, я без тебе не вмію жити…».