І зайці бувають «неправильні»…

Тернопільська область

Приручити зайця майже неможливо — скільки у клітці не годуй, а він все одно, як той вовк з відомої приказки, у бік лісу дивиться. Бо надто любить волю. А от родині Долинюків з Бережанщини призвичаїти вухатого героя мультфільмів до життя у близькому сусідстві з людьми вдалося. Їхній заєць (точніше, зайчиха, яку назвали Маруською) другий рік живе під стіжком сіна, за десять метрів від собачої буди з невгамовною сторожихою Альфою. До лісу — рукою подати, але міняти свою «штаб-квартиру» на дикі простори не збирається.

Кілька днів тому трапився напівкумедний, напівдраматичний випадок. Мисливці разом з Сергієм Долинюком пішли до лісу у загінку — сезон полювання саме у розпалі. Цілий день бродили по знайомих урочищах, але жодного звіра не надибали — ніби передчуваючи облаву, вчасно поховалися у свої потаємні місця кабани, дикі кози і лиси. Аж під кінець дня, коли почало темніти, мисливські гончаки запримітили на краю поля, де зійшла озимина, зайця, що скубав соковиті пагони — і давай у погоню за ним! А «здобич» не дуже то й перелякалася. Піднялася на задні лапки, виставила свої вуха-«радари», розглянулася довкола, принюхалася, оцінила ситуацію і пострибала униз, на… обійстя Долинюків. Бігти додолу зайцеві значно складніше, ніж догори, бо задні лапи у нього довші від передніх — не біжить вниз, а перекидається. Поза тим, він чомусь не взяв курс на ближню гору з рятівними кущами терну, глоду і молодими соснами, де можна було надійно сховатися від переслідувачів, а дременув у протилежний бік. Безпечніше почувався під… хазяйським оборогом, куди й забрався. Мисливці, що спостерігали за «неправильним» зайцем, аж порозкривали роти — такого сміливця і хитруна за своє життя не бачили. А пан Сергій лише усміхався: знає Маруська (а це була вона), хто її справжній захисник…

Історія цієї дружби розпочалася позаминулого літа, у самі жнива. Пан Сергій збирав комбайном у полі пшеницю. Несподівано з-під жатки вискочив заєць, почав петляти по стерні, а потім зупинився на відстані, став спостерігати, що воно буде далі. Механізатор вимкнув двигун, розгорнув стебла, звідки нещодавно вистрибнув вухань, — і у ямці, зарослій травою, побачив мініатюрного зайчика (видно, цей польовий притулок зайчиха «обладнала» собі з весни, коли пшениця пішла у ріст). А тепер перелякана мама на відстані з тривогою спостерігала, як складеться доля її малюка…

А механізатор і не думав робити йому кривди. Розумів, що залишати безпомічне зайченятко у полі було згубно для нього — позаду за комбайном їхав трактор з лущильником, під його ножами малюк загинув би. А ще за «свіжиною» виглядали з висоти безжалісні круки…

Знайду пан Сергій примостив на розстеленій сорочці за сидінням у кабіні. Привіз малого додому — діти-школярики комбайнера аж стрибали від радості. Відвели для зайчика вільну кімнату, напоїли молоком із соски, принесли трави, сіна, моркви, яблук, бурячка — їж, що душа забажає! За кілька днів малюк призвичаївся, бігав по всіх кімнатах, наче кіт. Вся сільська дітвора приходила подивитися на нього. «Охрестили» зайця Маруською. Через два місяці, коли він (вона) подорослішав (ла), усією сім’єю влаштували йому (їй) проводи на волю. Поїхали на хутір до бабусі Ганни, випустили улюбленця з мішка у садок. Маруська довго приглядалася до незнайомої обстановки, подалася у кущі смородини, у кукурудзу. Через день її бачили під оборогом, де поробили собі гнізда домашні кури. Жила там і коли почалася зима. Господиня носила під оборіг лушпиння картоплі, буряків, моркву, качани кукурудзи, зерно. Підкріплявся заєць вітамінною озиминою, що пробивалася з-під снігу за десять кроків від стіжка.

І навесні цей «квартирант» з подвір’я не вступався. Навіть бешкетував. Дозволяв собі «засмагати», розлігшись на посапаних рядках буряка. Пані Ганна прогнала лежебоку, кинувши грудку, то Маруська перебралася на сусідський город і геть чисто вистригла недавно посаджену розсаду капусти.