Кому війна, а кому все одно...

Волонтери обурюються, що в країні війна, а люди у Львові гроші на дорогі концерти витрачають, наче нічого не відбувається. Військові повертаються до своїх «мирних» міст і дивуються, що тут ніхто не розуміє, що в країні війна. Так, наче живемо у двох реальностях. Але є значно приземленіші історії.

Часом видається, що людям в Україні плювати на будь-що, доки це не торкнеться їх особисто.

Львів. Кінцева зупинка трамвая №2. Тут усі намагаються в останній момент пробігти перед трамваєм, аби заскочити в передні двері. Так, наче трамвай останній на сьогодні, а життя і безпека нічого не варті.

Жіночка намагається застрибнути в трамвай, котрий уже від’їжджає, але потрапляє під колеса... За мить приїдуть міліція, ДАІ, карету «швидкої» навіть не викликають — приїде так звана труповозка.

За два метри від трупа сиділа старенька жіночка і торгувала насінням, зрідка поглядаючи на криваву калюжу.

За кілька метрів від місця трагедії численні пішоходи, нарікаючи на відсутність трамвайного руху, через мертву жіночку на асфальті, перебігали дорогу на... червоне світло. Одне за одним, раз за разом порушуючи правила.

Трагедія навіть на мить не зупинила їх, не змусила замислитись над тим, що «бігати перед трамваєм небезпечно» чи «перебігати дорогу на червоне світло смертельно»...

То чому їм має бути не все одно, що відбувається на сході? Ну, максимум вони будуть нарікати, що росте курс долара, чи ще якісь незручності виникають особисто в них, але чи вони співпереживають солдатам, захисникам України, матерям полеглих воїнів?

Багатьом зручно жити в іншій реальності, і вони знайдуть собі виправдання, чому не допомагати солдатам, не приймати біженців, не допомагати пораненим, врешті розважатись, танцювати, купувати російські товари — попри війну на сході, жертви, понівечених молодих вояків... Вони й до себе байдужі. Що їм хтось інший...