Батьки та дорослі діти

В юності здавалася дивною думка, що роки спливають швидко і лишень дні тягнуться дуже довго. З часом починаєш і сам помічати цей феномен. Особливо, коли озираєшся назад. Або усвідомлюєш, що переймаєш на себе роль старшого в родині, хоча, дякувати Богу, ще маєш не тільки дітей та онуків, а й батьків.

Проте настає в житті період, коли батьки, котрі завжди були при силі та енергії й не жаліли себе, помалу починають «здавати». І болить тобі вже серце за них, як за власних дітей, і дивуєшся, дослухаючись до своїх почуттів. Розмовляєш про це з друзями-подругами, у котрих те саме, бурчиш, що старше покоління себе не жаліє і знаходить роботу вдома чи на дачі, аби лишень руки не гуляли, а потім — тиск, забої, переломи, порізи, спина, суглоби, очі... І сваришся з ними, розуміючи, що все одно не всидять вони на лавці або перед телевізором чи навіть із книжкою, бо такими вже вродилися. Такими зробило їх життя — мусять трудитися, щоб не почуватися ледарями, щоб принести якусь користь, щось лишити по собі або щоби просто заповнити свій, такий довгий, день в черговому місяці чи році, які пролітають повз них мов швидкий потяг.

Ти їх жалієш і намагаєшся взяти на себе певну частину їхнього «робочого плану», бурчиш, що то дурна справа, можна було б і не робити, або зрештою найняти когось здоровішого корчувати дерево, пиляти дрова, перевіряти на даху димар… А вони тобі: «То що мені, сісти й сидіти цілий день?! Ти вже мене зовсім в інваліди записала!» Або: «Ну щось же мені треба робити?!» Чи: «А хто ж це все переробить за мене?!» Зітхаєш і розумієш, що твої доводи для них ніщо. Тому що, по-перше, ти все ще їхня дитина, а не навпаки, а по-друге, це їхній «лайф-стайл» — стиль життя, вони інакше не вміють. Прив’яжи їх до лавки — занудьгують і зачахнуть. Може, та дача із клаптиком землі при ній — не стільки для врожаю, скільки, щоб наповнити своє життя смислом і не залежуватися.

Свариш їх зопалу, плачеш і молитви читаєш, везучи у лікарню, знову нагадуєш про вік і «не ті вже сили», бо їхній кураж, мовляв, їм же й боком лізе, та й тобі дістається через нього… І раптом чуєш ображений, але такий рідний голос: «От доживеш до моїх літ, побачиш, чи сидітимеш ти на місці! Без діла сидіти — то остання справа. Не такі ми люди…».

І знову лікуєш, жалієш, розкреслюєш на великому листку графік прийому пігулок та крапель, на іншому просиш вести регулярні звіти після перевірки тиску та цукру в крові, граєш то доброго, то злого «слідчого», розуміючи, що ледь стане легше, їх знову не втримати. Бо то таке покоління — результат природного відбору. Слабкі їхні ровесники вимерли під час голодомору, війни, повоєнних важких і голодних років. Тож лишилися найсильніші. І дай їм, Боже, сил і здоров’я!

Не ображайтеся на нас! Ми, ваші дорослі діти, любимо вас! Але ж звикайте хоч трохи себе жаліти. Заради нас і наших дітей.