Наодинці з “океаном”

Вечір в компанії "О.Е."

Недільного вечора, коли телеканал “1+1” у прямому ефірі транслював концерт “Океану Ельзи” зі стадіону “Арена-Львів”, всіх нас (тих, хто цей концерт дивився по телевізору) мабуть, дві думки об’єднало: от якби вітчизняне телебачення частіше робило такі проекти (патріотино-виховна роль ТБ нині важлива) і що є щось особливо-неповторне у цьому холодному післядощовому вечорі в компанії з “О.Е”. Це зовсім не те відчуття, коли ти у фан-зоні, а під ногами мокро (останнім часом концерти “ОЕ” чомусь завжди дощові) і над головою тобі плескають і почергово то співають, а то викрикують завчені напам’ять рядки. І це не те відчуття, коли ти слухаєш свою улюблену групу з Youtube чи з плеєра, і коли можеш пісню зупинити, прослухати ще раз. Інші річ — концерт в одному ритмі, на одному диханні, який не зупиниш, не прокрутиш...

Мільйони українців лягли спати у неділю ввечері приблизно в одній порі. Багато хто у переві на рекламу встигав зробити допис у власній сторінці в інтернеті: “Вакарчук. Він фантастичний”, “Є відомі артисти, а є Вакарчук!”...

Вакарчук, який збирає багатотисячні стадіони, і Вакарчук, який у душі більше схожий на тих із нас, хто в неділю сидів біля телевізора і був з “океаном” віч-на-віч. Найвідоміший в Україні співак і музикант тонко і непоказно поєднує в собі публічніть і не публічність водночас.

За 20-ть років існування гурту журналісти безуспішно намагаються дослідити приватне життя музикната. Є речі, на які Вакарчук встановив табу. Якби наліво і направо розпровідав про своє приватне житття, це був би зовсім не той Святослав, якого любимо і слухаємо.

Якби би нам хотілося знати, що творилося у душі музиканта, коли він писав ту пісню чи ту, чи ось цю... Та не варто сподіватися, що Святослав колись наважиться на великі одкровення. Вся його публічність — це і є його пісні, в яких кожен з нас знаходить себе. Чи не кожна з 23-х пісень, які він виконав на стадіона “Арена-Львів” нам щось/когось нагадувала?

Усю найтоншу ліричність “Океану Ельзи” недільний вечір допоміг нам вкотре відчути. А вкотре зрозуміти: кращої музики в Україні немає. Щоправда, моєї улюбленої — “Коли навколо ні душі” з останнього альбому на цьому концерті не прозвучало. А саме в ній є слова, які, певно, найвлучніше змалюють Вакарчука — “Коли, буває, від усіх ховаю я себе за грати...” Насправді не знаю (а, чесно кажучи, інколи знати хотілося би), як виглядають ті хвилини, коли музикант покидає сцену і багатотисячну публіку і повертаєтьяс додому чи в готельний номер. Або як виглядає його буденний, без концертів, недільний вечір? Думаю, він схожий на той, що прожили ми: з улюбленою музикою і з відчуттям, що навіть холодна дощова погода його не може зіпсувати.