Все буде Україна!
Олена Степова живе у маленькому селищі на Луганщині, – “у сільсько-шахтарській місцевості, на окраїні світу”. Коли її маленька батьківщина опинилася у центрі геополітичних катаклізмів, жінка несподівано почала писати про те, що відбувається навколо.
Вона ділиться своїми історіями на Фейсбуку, з подивом помічаючи, як швидко росте коло читачів під її дописами, і скільки коментарів та обговорень вони викликають.
Чому вона почала писати? Ось чому: “... когда земля уходила из под ног, а валидол запивался корвалолом,...я вдруг представила, что будет, если победит Луганда — не будет студии пысанкарства, народного хора «Надвечір,я», фестиваля «Криниченька», «Веничкиной радуги», Провальских степей, реп-фестивалей, Украины... Я чувствовала боль тех, кто наш, родной, украинский, остался в Крыму, и как им было терять Родину, я поняла, что я не смогу жить в ЛНР и не смогу простить потерю Донбасса. Здесь трудно найти с кем поговорить, обняться, заплакать (кроме семьи). Столько “обрашенных”. Вроде бы с образованием, положением в обществе, но, таких закомплексованных, зашуганных, ждущих только плохого. Я начала писать из-за страха остаться одной и потерять дом, из-за страха, что меня кто-то там, в любимом мною Львове считает сепаратистом... И теперь еще больше люблю свою землю...”.
Здавалося б, чим може допомогти собі людина, якій випало жити “во времена Луганды и Дыры”? І не лише собі, але й іншим? Олена заходилася розповідати про те, що бачить, чує та відчуває. Про бабу Ганю, яку затягають в укриття з городу, де вона сапає під обстрілом, бо... глуха. Про повернення земляків, що тікали у Росію через кордон, чіпляючи на голову щось біле, аж до нижньої білизни, а тепер вони “возвращенцы”, розчаровані нетривалим життям-буттям “за кордоном”. Про те, як «наширебята», ну тобто лнр-івці разважаються тим, що стріляють по селищах. “Днем 3 выстрела каждые 3 часа. Ночью 1 выстрел каждые 3 часа. Называется в народе «биг-бен ЛНР». Про дітей, що почуваються ув’язненими у власних домівках, бо на вулиці небезпечно, тому вчаться розважати себе у чотирьох стінах та у підвалах, он молодша донька почала куховарити, аж дим валить, попереджає маму, яка рветься до кухні: “Немедленно покинуть территорию АТО!”...
Олена пише так, що читаєш то зі сльозами, то з усмішкою, вона бачить не лише трагічне, але й комічне, і має дар — підтримати людей. Її улюблена фраза: “Все будет Украина!”. Тому її й називають “Міс Оптимізм” та “Міс “Все буде Україна”.
У нас тут на заході рветься душа не лише за тими, хто зі зброєю захищає нашу країну, але й за мирне населення, яке опинилося на лінії фронту. Вони зараз роблять свій вибір, чимало чи не вперше змушені замислитися над тим, хто вони є, і де їхня батьківщина, і що їм насправді є рідним. Ось такою високою ціною. Не втримаюсь від ще одної цитати Олени:
“Когда-то я написала: Луганда и Дыра должны быть. Хоть на полгода/год, но должны. Именно здесь, на Донбассе. Чтобы каждый человек прошел свой эволюционный путь. Чтобы люди заслужили право быть гражданами Украины». И хотя это принесло потери, горе и слезы, но мы наконец осознали единство со страной и друг другом, включили свой генный код, нашли себя в Украине, а Украину в себе. Мы стали страной и государством. Гражданами. Ощутили боль потери и страх быть потерянным. Да, мир разделился на своих и чужих. И тех, чужих, еще придется лечить, пытаясь спасти своих. Но, мы нашли в себе Украину. Едем в машине, муж говорит «вата», «сепары поехали», спрашиваю, как ты определяешь? Он мне: по культуре вождения. Начинаю присматриваться: визг тормозов, обгон по тротуару. ... да...это их стадо, это лугантропы...
Сегодня в магазине молодой мужчина с тортиком, шампанским... А очередь испуганная, посеревшая. Я не удержалась, улыбнулась ему, он улыбнулся мне. Спрашиваю: — Праздник? — Нет, говорит, — просто жена такая уставшая от всего этого, вот, захотел просто так ей праздник устроить... Мягкую игрушку б еще... Выходим, я набираю подругу, она свою подругу, привезли прямо под магазин огромного мишку. Тепло! Это наши, живые люди”.
Я написала Олені листа про те, що вона — усвідомлює це чи ні — пише живу книжку про наш час. А вона мені українською: “Я не письменник, просто балакуча”. Хай так, але: якщо ці історії зібрати разом з усіма коментарями людей з України, що читають їх на ФБ, то ця колективна сповідь стане унікальною книжкою. Про те, як руйнуються міфи та падають стіни, як з кров’ю та болем, але й з радістю та вірою утворюється нова єдина Україна.
