Зал очікування
У залі очікування – вокзальний спокій. Наче й ходять туди-сюди, розмовляють, повітря затхле, але рух і тепло правлять за колискову тим, хто дрімає у жорстких кріслах. Люди чекають кожен на свій поїзд. Таке складається враження. Помилкове. Бо дехто тут лише знайшов прихисток до ранку.
Доторк до плеча чоловіка — він розплющує очі, тягне шию, наче черепаха, з панцира свого пальта: «Що?». — «Кличте своїх, машина біля входу». — «Зараз-зараз», — підхоплюється чоловічок, жваво накульгує між рядами, наступаючи собі на холошу витертих старих штанів...
Не минає й кількох хвилин, як звідусіль (звідки, щойно ж їх у залі очікування не було?) поспішають до машини біля входу люди. Обвітрені обличчя, потріскані від морозу губи, грубі шкарпетки у гумових ботах, збите штучне хутро вицвілих шапок, запалені очі, дірки між зубами, червоні кисті рук, нервовий поспіх…
Вони юрбляться навколо величезних термосів-бідонів з гарячою мівіною, випитують, чи привезли хліб, хвилюються, чи буде чай. Посварюючись між собою, приймають до рук великі пластмасові стакани, наповнені їжею. Беруть одноразові ложки, пхають до кишень канапки, запаковані у целофан, — це хліб, намащений м’ясним паштетом. Просять ще.
Закарпатська говірка, російська мова, добірна українська, суржик, вкраплення мату… Одна з жінок миттєво визначає поміж волонтерів на роздачі їжі «слабку ланку», раз-у-раз підходить до мене, щоразу розігруючи міні-вистави. Канапок і хліба багато, тому вдаю, що не помічаю хитрощів, спрямованих на здобуття хліба насущного. «А, канапка! — наче згадавши, каже вона, заходячи з іншого боку. — Ще канапку забула!..», а тоді знову: «Дайте ще для товаришки, вона не може підійти…». І знову, похапцем, проходячи повз мене: «Канапку можна?».
Захрипла жінка, завзято пересварившись за місце у черзі, й отримавши свою вечерю, перетворюється на задоволену життям молодицю. Вона доїдає вермішель, не відходячи від машини, і вже спокійно, з нотками ввічливої цікавості, запитує: «Як тебе звати? Мене — Анжеліка». У Анжеліки — залишки червоного лаку на нігтях, засмальцьовані краї рукавів і безтурботний погляд сяючих очей.
«Ви не бачили, я тут сумку залишав?» — допитується неголений чоловік. Шапка робить його схожим на їжачка в тумані. Сумка щойно стояла неподалік, біля сходів — картата, з висмиканими нитками, напхана зіжмаканими газетами. Я бачила, як цей чоловік залишив її, звільнивши руки для їжі, а тепер його скарбу немає. Чоловік у розпачі шукає свою втрату — і, на диво, за кілька хвилин бачу його із картатою знахідкою у руці.
Мешканці спільноти взаємодопомоги «Оселя-Емаус» разом із волонтерами привозять у морозні вечори гарячу їжу на приміський та центральний вокзали. Годують безпритульних. Їжу в «Оселі» готують ті, хто знає біду, хто сам колись жив на вулиці, а тепер можуть не лише собі на хліб заробити, а й допомогти іншим. У світі вже 60 років існує міжнародний рух людей, які, об’єднавшись у спільноти «Емаус», видираються з лабет безвиході. В Україні наразі є лише одна така організація — у Винниках під Львовом. Її мешканці свого часу захотіли жити інакше, працювати, не пити, підтримувати інших… Для них вокзальний зал очікування залишився у минулому. Він був у їхньому житті лише проміжною станцією.
