«Хай Захарченко начувається материнської кари»

Колишній службовець Внутрішніх військ, поспілкувавшись з тими, хто охороняє урядовий квартал, розповів, у яких умовах доводиться служити бійцям Внутрішніх військ на Грушевського. За його словами, хлопці дивляться новини лише на одному каналі і не мають постійного зв’язку із зовнішнім світом. Значна частина бійців потрапляє до лікарень не через травми, отримані від учасників протесту, а через переохолодження та ускладнення від переохолодження. Не треба сприймати бійців ВВ та «Беркут» однаково, закликає він.

Тим часом мама одного з бійців ВВ 1,5 місяця тому приїхала до столиці з Кіровоградщини, перебуває неподалік сина. Вона закликає матерів солдат Внут­рішніх військ: «Приїжджайте до Києва, протестуйте, забирайте своїх синів додому!». Ім’я цієї жінки — Ольга Патлатенко — відоме тепер багатьом. Вона переконана, що її сина та його ровесників використовують як живий щит, за яким ховаються спецпризначенці у повній амуніції.

«Я той самий повстанець, але я мати солдата», — сказала Ольга Патлатенко в ефірі Громадського ТБ. Вона розповіла, що коли вперше побачила свого сина, то він виглядав як бомж. Брудний, смердючий солдат, який постійно кашляє, спить у коридорі на підлозі, харчується всухом’ятку, мерзне на морозі у благенькій амуніції та непристосованому до цих умов взутті, позбавлений можливості піти у туалет.

Мати жахнулася від нелюдських умов, у яких служить її син. Але «найстрашніше, що він за наказом може підняти на когось руку, не розумію­чи, для чого, і не розуміючи, чому». «Їх використовують, — запевняє жінка, — не інформують про те, що відбувається. Син вважав, що там купка придурків зібралася, не зрозуміло, для чого… Він навіть кричав на мене: «Ти з глузду з’їхала!.. Не дивися того телебачення!», але я бачила усе на власні очі. І хотіла пояснити йому, що тут насправді відбуває­ться, особливо коли почали помирати такі самі діти, як мій. Я збунтувалася. Якщо дадуть мені зброю, я стану з тими хлопцями, з тими ультрас чи «Правим сектором», чи як вони там називаються — і буду стріляти в той «Беркут» — тільки із-за того, що там стоїть моя дитина, не розуміючи, чого вона там стоїть».

Ольга Патлатенко виходила на сцену Майдану, узявшись за руки з мамою хлопця-студента, який постраждав у сутичках на Грушевського. Вони молилися разом, матері хлопців по різний бік барикад, вони об’єдналися у своє­му прагненні зупинити насильство та кровопролиття. Вони проводять разом з іншими жінками безстрокову акцію на Майдані «Чужих дітей не буває».

Остання новина від Ольги Патлатенко: їй вдалося дістатися до командира сина, побачитись з сином Олександром. Син вийшов до матері, розгублений та роздратований увагою до себе. Навіть не пригорнув маму до себе. Йому повертатися до співслужбовців, до командирів, чиї накази доведеться виконувати чи не виконувати у критичну мить. Але його безстрашна, наполеглива мама вже все для себе вирішила: вона не вступається. Її непокоїть майбутнє сина, як він житиме, з якими вчинками за плечима. Ольга Патлатенко звертається до в. о. міністра внутрішніх справ Захарченка: «Хай він начувається материнської кари, навіть своєї власної мами. Вона не пробачить за злочин. Бачучи, як мучаться з одного боку барикад, і як помирають з іншого боку, скажу йому, що я не пробачу. Він на себе накликає війну матерів».

А тим часом на Грушевського сталася надзвичайна подія. На вулиці встановили великий екран з проектором і почали транслювати новини для хлопців з внутрішніх військ, які там стоять... Нехай почують та побачать інформацію дещо іншу, аніж ту, відбірну та однобоку, якою їх годують командири.