Українське кіно прокинулось

Вітчизняне кіно знову на широкому екрані.


У прокаті кінотеатрів — чотири українські фільми: кримінально-комедійний «Ломбард» (реж. Любомир Левицький), сімейний «Іван Сила» (реж. Віктор Андрієнко), історичний «Хайтарма» (реж. Ахтем Сейтаблаєв) і молодіжний трилер «Тіні незабутих предків» (реж. Любомир Левицький). Фільми дуже різні як за змістом, так і за поданням, зі своїми плюсами та мінусами, однак, переглянувши їх, не пошкодував витраченого часу.

«Ломбард» неприховано наслідує відому своїми неочікуваними поворотами стрічку «Карти, гроші, два стволи» британця Гая Річі. Фільм знімали російською, дублювали українською, що додало йому деякої ненатуральності. Так, класичний гопник в «адідасах» і «кепці-таблетці» мріє: «Ось заробимо грошенят, куплю собі оксамитові шкарпетки». Можливо, у нього в барсетці збірник поезій Богдана-Ігоря Антонича? Нісенітниця, шарж? Та повороти сюжету справді захоплюють, а паралельно можна помилуватися нашим рідним Львовом.

Ще більш фотогенічним виглядає Чернівецький університет в «Тінях незабутих предків». Неороманська архітектура, яка не поступається Оксфорду чи Кембриджу, слугує тлом безтурботного і гламурного студентського життя. На додаток — рівненькі, виразно розмічені дороги, вдови рядових пожежників, що мешкають у новеньких котеджних містах — все це якась нереальна Україна. Та, можливо, так і ліпше, адже ми всі вже достатньо втомилися від непривабливого стану речей і хотіли б забути дійсність, принаймні у кінозалі. А далі «Тіні» стають ще фантастичнішими — боротьба демонів та добрих мольфарів, чудодійні зцілення і навіть подорож туди й назад у потойбіччя. Звісно, у фільмі нема й натяку на продовження традицій геніального Параджанова, а разом з хорошою «голлівудською» роботою оператора, грою акторів та пристойною комп’ютерною графікою в картину закралося й чимало «голлівудських» кіноляпів і сюжетних натяжок. Та все ж, думаю, українцям цікавіше буде дивитися рідні «Тіні», аніж заокеанські «Сутінки» чи «Поттера».

Не вистачало нам давно й таких картин, як «Іван Сила» — нехитрих, щирих, добрих, розрахованих на родинний перегляд та, головне, — на дітей. В основі сюжету — невигадана історія. Прототипом головного героя є український цирковий силач Іван Фирцак, якого у 1928 році було визнано найсильнішою людиною на планеті!

«Хайтарма» — картина про депортацію кримських татар у травні 1944 року, одразу ж після звільнення Криму від нацистських загарбників. Фільм названо на честь народного танцю. Одночасно слово «хайтарма» означає повернення. Повернення, омріяне тисячами людей у вигнанні в далекому Узбекистані. Фільм справді розчулює, місцями мені навіть згадувався геніальний «Список Шиндлера». Будучи присутнім на першому показі фільму у Львові, я міг спостерігати реакцію незаангажованих глядачів. Титри після фільму були дуже довгі, адже в них згадувався кожен статист масових сцен — це були не просто статисти, це були реальні люди, які пережили вигнання і повернулися на рідну землю. І впродовж усіх титрів ніхто з глядачів не вийшов — весь зал аплодував стоячи.

Можливо, хтось закине, що я переглядав згадані фільми у «рожевих окулярах». В певному сенсі так воно і є. Якби подивився аналогічні іноземні стрічки, то, скоріш за все, підсумував би — це не світові шедеври. Та після тривалої кінематографічної пустки цього року наше кіно прокинулося. Нехай воно ще недостатньо профінансоване (бюджети фільмів в середньому становлять 1,5 млн. дол.), недостатньо самобутнє (а часом і відверто попсове), однак ці фільми покликані заохотити глядача, знищити стереотип «знято в Україні — це діагноз, нема чого дивитись». Впевнений, якщо глядачі потягнуться в зали на українське кіно, з кожним роком художні фільми ставатимуть все кращими, а там і у міжнародний прокат потраплять. Тож хочеться вірити у те, що розпочалася весна україн­ського кінематографа.