Минув Майдан, зав’яли апельсини...
Якщо, читаючи ці рядки, спіймали себе на думці, що геть забули про сьогоднішню річницю Помаранчевої революції, не дивуйтеся. Як не сумно, але світла пам’ять про цю знаменну подію вже таким шаром розчарувань і «пакращення» припорошена, що дедалі непомітнішою стає.
Непорочною вона виринає хіба що з альбомів зі світлинами часів славетного Майдану. Гортаєш їх і не віриться, що усе це було не десь там, а в Україні. Вдивляєшся у просвітлені рішучістю та надією обличчя учасників Майдану і думаєш: що б сказали ці люди, почувши тоді пророцтво про Україну без Кучми, але зі слабкодухим Ющенком, а потім і взагалі — з Віктором Грозним? Хіба думали натхненні революцією мільйони, що розчарування буде не просто болючим, а вбивчим? Що кожна наступна річниця Майдану буде не приводом зробити чергову зарубку на зростомірі української демократії, а нагадуванням про тупо розтринькані можливості і надії. Що той, чиє ім’я Майдан вимовляв з презирством і ганьбою, через шість років з таким же презирством махне перед їхнім носом президентською булавою? А ще через рік викреслить своїм указом 22 листопада як День Свободи — свободи українців від зашореності і байдужості.
Хіба снилося Майдану, що після громадянської революції у головах українців влада наважиться розчавити паростки демократії — як не міліцейським чоботом, то черевиком зі страусової шкіри? Що по-хамськи випробовуватиме народне терпіння, годуючи маленького українця примарним «пакращенням», а великий бізнес із владною пропискою — безмежними можливостями для ще більшого збагачення? Не думали народні революціонери і про те, як безбожно глумитиметься над правосуддям видресирувана владою «уркаїнська» Феміда.
А хто б заїкнувся на Майдані, що через дев’ять років Україна все ще стоятиме на роздоріжжі між європейським вибором і задушливими обіймами російського ведмедя, того б за лжепророцтво прокляли...
Революція не справдилася — хай живе революція!
