І Курков, і Левицька представляють Україну, хоча пишуть не українською мовою

Одного разу перед виступом в іноземній аудиторії видавець Ростислав Семків вирішив розпочати розмову про українську літературу з Франка.

Мовляв, прізвище Шевченка задовге, а Франка запам’ятають за певною історичною аналогією. Щойно почав говорити, як із залу запитання: «А Тарас Шевченко хіба у вас не в каноні?..» Майже анекдотичний випадок. Часом ми недооцінюємо і цікавість до своєї культури, і обізнаність, нехай фрагментарну, з літературою України.

Іноді з подивом дізнаєшся про якісь несподівані факти: про те, як іноземці купують наші книжки пакунками, везуть їх до своїх крамничок, американських чи австралійських — і продають, бо мають покупців та попит на літературу українською мовою. Можливо, й іншомовний читач знайшов би собі щось до смаку у нашій сучасній літературі, але вибору у нього майже немає. Перекладної української літератури за кордоном дуже й дуже мало.

Однією з найцікавіших розмов на минулому Форумі видавців видалася мені та, що трапилася на круглому столі «Місце сучасної української літератури на сучасній мапі світу». Його організувала та провела служба «Бі-бі-сі Україна».

Чи цікава наша література світові? Це питання тісно пов’язане з іншим, не менш актуальним: кого можна вважати українським письменником? Особливо зважаючи на наші внутрішні українські реалії. Напрошуються згадки і про Гоголя, який писав російською, але про українське, і про Захер-Мазоха, який писав німецькою про події, що відбувались на наших теренах («Дон Жуан з Коломиї» та «Венера в хутрі»). Хто вони? До якої культури належать? У мене немає сумнівів: до кількох культур водночас, і до нашої — не в останню чергу. Хоча ми іноді легко прощаємось зі своїм надбанням, роздаючи його іншим культурам і навіть не претендуючи на свою частку у спільному спадку.

Іноді лунає думка, яка має право на існування, щодо основного критерію: самовизначення автора. Якщо він позиціонує себе як український письменник, маючи на увазі територіальну та ментальну ознаку, хоча пише російською чи, скажімо, кримськотатарською, — то хто ж йому відмовить у його переконанні?.. Самовизначення — дуже важливий у цій справі фактор, але, мабуть, не єдиний. Літературний критик Юрій Володарський, скажімо, переконаний: має значення усе — і самоідентифікація, і мова, і заглиблення у культурний контекст… Проте державна належність письменника врешті-решт у цьому питанні вийде на перше місце. До Юрія Володарського апелює Ростислав Семків: не варто узагальнювати важливість самоозначення, бо у літературі цей принцип не надто й працює. Мова, якою пишеться твір, все одно залишатиметься визначальним чинником.

Письменник Ярослав Мельник, який вже тридцять років не живе в Украї­ні, але пише українською, і якого називають «литовським українцем», відказує: «Це моя особиста проблема». На думку письменника, «патріотизм і належність письменника до певної культури — це різні речі». Що ж до присутності української літератури на Заході, то достатньо потрапити у будь-яку європейську книгарню — і побачити лише кілька «наших» книжок у перекладі. То, може, наша література не дотягує за якістю? Ні, не у цьому річ, а в тому, переконаний Ярослав, що «в сучасному світі якщо бренд не створений — то й літератури не існує».

Створення бренда — це перш за все переклади іноземними мовами. На думку Юрія Винничука, переклади мовами світу відбуваються завдяки людським стосункам, тому наразі можна говорити лише про випадкові прориви, а не про масовий процес.

Професор Києво-Могилянської академії Віра Агеєва дивиться на предмет обговорення під трошки іншим кутом зору: українська література на мапі світу, безумовно, є, переконана вона, література описує український досвід, і цей досвід цікавий світові, а от чи українська література про цей досвід розказала?.. Хоч там як, а робити з цього трагедії не варто, переконана пані професорка, бо ми і з цього приводу маємо певний комплекс.

До створення бренда сучасного піа­ру своєї літератури Україні ще далеко. Як зауважила Ольга Герасим’юк, «ми повинні піарити свою літературу — як і свою країну». Тут, мабуть, доречно було б згадати новину про визнання сучасної української літератури за межами країни. Маю на увазі нагородження премією «Анґелус» Оксани Забужко за її роман «Музей покинутих секретів». Навіть якщо б з української польською перекладала лише одна Катаржина Котинська, то навіть зусилля однієї людини були б у цьому контексті помітні. Саме вона свого часу переклала роман «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича, і саме цей роман 2006 року став першим лауреатом «Анґелуса», премії, яка відзначає кращі прозові книжки польською мовою…

Досвід свідчить: представлення літератури в іншій країні починається з перекладача. Як зауважив на круглому столі Сергій Жадан, «якщо в певній країні є перекладач з української мови — значить, там українська література є. Якщо перекладача немає — то, відповідно, немає там і української літератури».

Наразі ці важливі процеси відбуваються без участі держави. На думку пана Семківа, культуру повинна пропагувати перш за все держава, а в Україні поки що це ініціатива окремих людей і окремих видавництв. «Якщо видавництво має успіх на внутрішньому ринку, в нього буде амбіція конкурувати на зовнішньому ринку», — вважає він.

Культуролог та письменниця Світлана Пиркало розповіла про досвід ЄБРР: Європейський банк іноді запрошує письменників, на зустрічі приходить 40-50 людей, і так дізнаються про досвід цієї країни та її літературу. Такими маленькими порціями робиться ім’я в літературі і в світі». За словами пані Пиркало, власне для англійського читача українська література — це Марина Левицька і Андрій Курков. «І вона, і він пишуть не українською мовою, але піднімають українські теми, внаслідок чого в популярних британських виданнях коментують українські питання. Пересічна людина не читає цих письменників, але вона прочитає газету і дізнається про існування такої держави».

Наразі складається цікава ситуація. Бренд української літератури просувають не лише україномовні видання та письменники, що пишуть українською, але й справді Андрій Курков, хоча він пише російською (його книжки виходять у перекладах, в тому числі й українською). І та ж Марина Левицька (про «Коротку історію тракторів по-українськи», написану англійською, не чув хіба зовсім байдужий до світу книжок). Світові бестселери цих авторів безумовно представляють Україну світові.

У нас свій досвід, він може бути не подібним на жоден інший, що вже існує. Висунутий цього року на Нобелівську премію Ілля Каменський, що народився в Одесі, емігрував з України у 16 років і пише англійською, американським поетом себе не вважає. Світ нині складний, іноді неможливо чітко кваліфікувати представників різних культур. Ілля Каменський дав привід нагадати світові про місце свого народження (збіркою «Танцюючи в Одесі»). Можливо, для когось саме це й стане поштовхом зацікавитись Україною. А для когось таким збудником стане роман «Нічний гість» нобелівського лауреата 1966 року Шмуеля Аґнона, написаний про рідне місто — Бучач Тернопільської області.

Такі от збіги та точки дотику іноді роблять Україні добру послугу. Але держава тим аніскільки не переймається. Хоча могла б узяти за взірець, скажімо, створення бренда сучасної скандинавської літератури… Літературний критик Юрій Володарський впевнений, що скандинавська література не є якісно кращою за українську, проте це література, у просування якої вкладають великі кошти. У нас цю місію виконують поки що окремі письменники, видавництва та недержавні інституції. Тій державі, яку ми нині маємо, це усе глибоко байдуже…