«Прощення» так і не було...

У неділю ввечері на екрани вийде фільм “Прощення. Скнилів” Дмитра Карпачова ­ про жертв Скнилівської трагедії.

Передпоказ відбувся у Львові на три дні раніше. Перед тим, як іти дивитись стрічку на запрошення телеканалу СТБ, вагалась. Не знала, чи зумію пропустити крізь себе людський біль і страждання. Розраховувала, що режисери телеканалу не перетворять трагедію на черговий шоу­проект, не змусять свідків катастрофи пережити відчай заново... Помилялась.

Перші ж кадри фільму викликають мороз по шкірі. На екрані ­ пошматовані тіла, які звалюють докупи у вантажний автомобіль, з кузова ллються патьоки крові. Ведучий розповідає про секційний зал моргу, де родичі загиблих разом з лікарями по частинах збирали покійних. Показують жінку, що б’ється в істериці, дітей у крові, котрі плачуть посеред аеродрому. Показують труни, десятки трун... На екрані спливає злощасна дата — 27.07.2002 року. Далі очікую побачити документальні факти: розповіді очевидців, спілкування з родинами постраждалих, лікарями... Одне слово, розслідування про причини­наслідки трагедії. Але в кадрі з’являється Дмитро Карпачов. Пояснює, що проект “Прощення” покликаний реабілітувати постраждалих, і він, як психолог, спробує допомогти свідкам трагедії “пробачити винуватцям і собі самим”.

Далі ведучий ходить від дверей до дверей львівських будинків, де живуть постраждалі в аварії на Скнилівському летовищі. Знаходить таки одну сім’ю, що погоджується взяти участь у проекті. Зінаїда Рудь, яка втратила у Скнилівській трагедії 24­річного сина Олександра, розповідає, як 27 липня назавжди занапастило її життя. Поруч сидять очевидці трагедії — вцілілий брат Олександра Валерій Рудь та племінник покійного Юрій. (У залі чуються тихі схлипування, повертаю голову і розумію — на фільм прийшли численні родичі загиблих. Деякі з них одразу після фільму вийдуть з кінотеатру: “Нам час іти”, ­ скажуть Карпачову. “Бозна­що! Не можу навіть дивитись”, ­ послідує за ними чоловік, мнучи в руках СТБ­шне “запрошення”). Карпачов наполягає на зустрічі сім’ї Рудів з пілотом літака Су­27 Володимиром Топонаром. Ведучий пропонує сім’ї “прощення”, проте ті кажуть, що... лише ненависть до пілота дає їм сили жити далі...

У фільмі Карпачова забагато... Ось шоумен ділиться переживаннями стосовно небажання постраждалих співпра­цювати. Ось виголошує промову в церкві, заставши жертв трагедії після богослужіння. Ось запитує у матері, чи померла вона того ж дня разом із покійним сином... Було чимало різких моментів, наприклад, коли він запитує ув’язненого полковника Топонара, чому той сидить за ґратами і вважається уособленням зла, а його напарник полковник Юрій Єгоров — ні...

Змусила себе додивитись стрічку лише з поваги до родичів загиблих, які були у кінозалі. З цієї ж причини не задала публічно питання, яке мучило мене впродовж усього “Прощення”. Підійшла до Дмитра особисто після показу, спитала, чи не є стрічка спекуляцією на померлих з його боку? “Що маєте на увазі? ­ спитав Карпачов. ­ Справді хочу допомогти цим людям і зробив це як міг. Знаєте, як зробити краще, — скажіть мені”.

Водночас проекту Карпачова варто віддати належне. Скнилівська трагедія дорівнює страхіттю, що пережили нью­йоркці 11 вересня. Забуття її — неприпустиме, залишати постраждалих сам на сам з горем і тяжкими спогадами не можна. Схиляю голову перед героєм фільму Валерієм Рудем. “Не пробачив Топонару, але після нашої зустрічі у мені щось змінилося... Сподіваюсь, на краще”, ­ сказав після презентації фільму Валерій Рудь.