Навчитися пити

Одна жінка двадцять років намагалася навчитися пити. Безрезультатно. Вона поступово втрачала себе, пояснювала своїм близьким, коли приходила до тями: це була не я…

Думала, проблема полягає у тому, що не може навчитись контролювати кількість випитого і вчасно зупинитись. А коли навчиться, то усе налагодиться. Навести лад у своєму житті їй вдалося лише тоді, коли зрозуміла: у її випадку вміння пити ні до чого. Як і сила волі. Бо спробуйте, казала вона, виявити силу волі при діареї; потяг до алкоголю, вироблений роками, це така ж сама неуникна фізіологічна потреба.

У цієї жінки процес повернення до повноцінного життя почався з того, що вона визнала: алкоголізм — це хвороба, така сама, як цукровий діабет чи виразка шлунка, з нею можна жити, але маєш зважати на неї, знати, що тобі можна, а чого ні. У її випадку обов’язковою умовою є повне виключення алкоголю зі свого життя. Ані краплі, ні ковтка.

Тепер Ірина господиня свого життя.

26 жовтня 1994 року. 12 січня 1982 року. 2 травня 2008 року... Знаю людей, які пам’ятають дату, коли востаннє вживали спиртне, можуть її назвати не замислюючись. Для них це другий день народження.

Коли ми навчимося нормально сприймати, коли хтось не п’є на забавах, так, приблизно, як хтось відмовляється від солодкого, тоді не підштовхуватимемо своїх друзів та знайомих до чарки. Державі, переконалась у цьому не раз, байдуже до людей з цією проблемою. Ми на досвід інших країн не зважаємо, у нас людина, що відчула перші симптоми хвороби, має довго шукати, куди б звернутись по допомогу, або потрапляє до лікарні, коли процес зайшов надто далеко. Жодних спеціальних центрів, державних установ, які готові допомогти ще на перших стадіях залежності. У нас п’ють з юних років, зокрема тому, що держава підтримує цей вигідний процес, у нас запивають свої проблеми, радості, нереалізованість, успіх... завжди знайдеться привід випити. І у цьому вирі ми втрачаємо друзів, рідних, знайомих.

Помер мій сусід, тихо, за стіною, у самоті. Він був доброю людиною, його згубила горілка. У молодості мав хорошу роботу (тепер його підприємство стоїть з розбитими шибами, через які видно хаос, наче бомба влучила у колишні цехи), мав сім’ю, але був нестерпним у запоях. мав талант художника і усе міг поремонтувати, проте усе розгубив та все втратив. Міг прожити зовсім інше життя…

«Це був не я». «Це була не я». Той, хто повернувся до себе і до своїх близьких зі своєї алкогольної відсутності, іноді вимовляє ці слова.

Мати, яка загубила свою маленьку доньку і не пам’ятає — брала її з собою чи залишила такій самій п’яній у дим подружці, і жодна з них, хоч і жорстко з’ясовує стосунки з товаришкою, насправді не впевнена, з ким саме була дівчинка, яку згодом так і не знайшли. Наче у воду канула.

Син, добряк та широка душа, коли не п’є, — проспав смерть матері та її похорон. Лежав у сусідній кімнаті три дні поспіль, час від часу намацуючи пляшку та прикладаючись до неї. Навіть коли домовину виносили з хати, нічого не відчув. А тоді як від кошмарного сну прийшов до тями: що сталося?

Хлопчина, що боїться висоти, попросив прикувати його наручниками до батареї, аби не вийти з хати по чергову дозу. А тоді знайшов у шпарці в підлозі жіночу шпильку до волосся... мільйон жорстких навскісних рухів по поверхні запальнички — і таки виточив гостру відмичку та й вислизнув через вікно на п’ятому поверсі, через пожежну хитку драбину, через дах — на волю, до своїх демонів.

Батько, якого не вдалося обминути при випадковій зустрічі — донька спалахнула від сорому, йшла з хлопцем, вперше тримаючись за руки, а тато, вже в усій красі, хитнувся їм назустріч, ледве язиком повертаючи: «Які люди!..».

Майже в кожного у родині хтось п’є. Або сам, або близька людина, або родич другого кола, або друг, що як рідний… Достатньо бути з собою просто чесним, аби згадати усе й усіх і погодитись: пияцтво стосується нас усіх. Бухий матюкливий підліток, якого можна обійти на вулиці, у майбутньому може стати зятем. Чому ні? Наші шляхи такі непередбачувані. А п’яна дівчина біля під’їзду — згодом, через кілька років — невісткою. І тоді діти, які у них народяться, і наші онуки — будуть одні й ті самі люди.

Ні, алкоголь, це, звичайно — весело й прикольно. Він додає життю смаку та барв, розкриває багатство відчуттів та сприйняття. Але це поки ми над ним. Поки «вміємо пити». Якщо ж алкоголю вдасться підім’яти нас під себе, а йому це часто вдається, то незчуємось, як феєрверк піднесення перейде у спустошеність, у втрату себе. Проживемо тоді свої неповторні роки, довгі чи нетривалі — а тоді накриє жаром: та це ж був не я. Люди, це був не я! Я мав прожити зовсім інше життя…