«Ми вам будемо потрібні, коли нас не стане»

Цю фразу львівський художник, засновник Школи каменерізного мистецтва у Санкт-Петербурзі Олександр Корнилов, сказав у Кремлі членам закупівельної комісії «Оружейної палати»…

Було це у 1997 році. Нині роботи талановитого майстра, як і роботи інших художників цієї школи, — по усьому світу. А Сашка вже кілька років як немає.

Олександр Корнилов з однією із найзагадковіших своїх робіт «Останній поцілунок» (моріон, бірюза, золото, срібло, емаль...).

Щоб залишити свою частку пам’яті про сина, його батько, геолог у минулому та колишній президент Львівського клубу любителів мінералів, Валентин Корнилов зібрався з силами, вийшов з депресії, та зробив-таки те, що мав зробити: видав книжку «Александр Корнилов. Львовянин, возродивший Петербургскую школу камнерезной пластики». Її можна купити у книгарні на вулиці Огієнка у Львові, що навпроти залізничної лікарні. Вона, без сумніву, зацікавить фахівців, і не тільки їх. У ній батько не лише зібрав сказане й написане про творчість сина, він ще й щиро, іноді занадто емоційно, розповів історію їхніх стосунків, історію життя, світлих і чорних днів, нічого не приховуючи.

Я була коротко знайома з Олександром, писала колись про виставку «Чари каменю». Пам’ятаю, запитала, чому його свого часу виключили з училища ім. Труша. Батько Сашка, що був при цьому присутній, почав було про інтриги, але Сашко усміхнувся і поставив крапку: за аморалку. За що саме — довідалась лише тепер, з цієї книжки, зрозуміла, наскільки Корнилов-молодший був обдарований і як майстер-каменеріз, і як людина широкої душі. З книжки зрозуміла, чому друзі і колеги називають його максималістом, майстром, якого ще не оцінили повною мірою, особливо на батьківщині. У майстерні, що її створили українці у Санкт-Петербурзі, була знайдена величезна кількість свіжих художніх рішень та технологічних прийомів, які, на думку колег-художників, змінили ставлення до сучасних можливостей каменю, цього специфічного матеріалу, який Корнилов-старший називає «найнезалежнішим витвором природи». Усі ці напрацювання та «секрети» зараз належать усім, оскільки ніхто нічого не ховав від колег…

«Я писав дуже щиро, — сказав мені батько Олександра. — Можливо, односторонньо, можливо, занадто запально, але дуже відверто»…

Фото з архіву Валентина Корнилова