Дядя Костя


Його широкій морській душі було затісно у двох десятках квадратних метрів, і тому його завжди можна було зустріти на вулиці. Як не вийдеш з під’їзду — назустріч дядя Костя. Він сам себе так називав, й усі — дорослі і малі — кликали його саме так. Завжди напідпитку, часом добряче хильнувши, траплялося й ледве на ногах тримався; тверезим, здається, ніколи й не бував. Ех, розгорнися, душа! Проте ніколи його не бачили злим чи агресивним — добрий та усміхнений був чоловік. Веселий. Ходив міським асфальтом, наче палубою, пісні про море співав. Служив колись на флоті.
Пам’ятаю, виголошував під вікнами виразно, наче зі сцени: «Если человек идет, пьет, поет и улыбается — значит человеку хорошо!» Я завжди думала: як усе це можна робити одночасно? Дядя Костя міг. І ще добре пам’ятаю, він ніколи не лихословив, і матюків від нього ніхто не чув.
Діти любили дядю Костю. Він влаштовував їм свято Нептуна, роздавав якусь морську атрибутику, залишаючи собі роль Нептуна та картонний тризуб. Ті свята на подвір’ї між дев’ятиповерхівкою та хрущовкою пам’ятають усі давно вже дорослі хлопці, ті, хто залишився тут жити і ті, хто час від часу приходить до своїх немолодих батьків.
Дядя Костя не міг без свята. У новорічну ніч він переодягався дідом Морозом, обмотував серпантином лижну палку, ту саму, що була основою для паперового тризуба — і обходив кілька під’їздів, стукаючи у двері. Його впускали, наливали чарчину. Від олів’є та холодцю він відмовлявся. Може, не хотів, може соромився, а може йому незручно було тицяти виделкою у ватяну бороду та вуса. Йому потрібні були сто грамів і кількахвилинна радість для усіх.
Коли дядя Костя помер і його труну винесли на двір, то поки не почали виходити сусіди, на ослінчику поруч з домовиною сиділа лише його мати, ще зовсім не стара жінка. Дядя Костя, виявляється, був молодий чоловік, дуже самотній. І ніхто нічого про нього не знав. На флоті, сказав якийсь огрядний дядько, він ніколи не служив, лише мріяв про море. Служив! — навіть не сумнівались дітлахи, дорослі ж не чули усіх розповідей дяді Кості, вони й не розмовляли з ним, не розпитували ні про що, звідки їм знати, служив чи не служив.
…Колись на усе подвір’я такий дядя Костя був один, єдиний і неповторний. П’яний і добрий. Тепер у цьому дворі — кілька таких, кому вже зранку «добре». Поспішають годині о десятій-одинадцятій поправити здоров’я до найближчого генделика, ввечері розводять гучні недоладні розмови на лавці, регочуть або сваряться… Не добираючи висловів. Чи не половина колишніх хлопців, що захоплено слухали історії про дев’ятибальні шторми та морський бриз, ходять непевно, похитуючись та ховаючи очі. Вони усе більше стають подібними на дядю Костю, якого ніколи й не забували. Тільки не усміхаються при зустрічі, як він. І діти їх обминають.