Відтепер я фашист? Досі був антифашистом!..

Досі ВВАЖАВ себе антифашистом. І то віддавна. Власне, все своє свідоме життя — від часу, коли мене, сімнадцятирічного, загнали на фашистську каторгу – у концтабір Янівський, концтабір Бухенвальд, врешті – у трудовий режимний табір при військовому заводі Штокбах.


Нас визволили американські війська, але ми окрилено рвалися додому, навіть знаючи про злочини кремлівського режиму: були певні, що після жахіть Другої світової війни людство отямиться, що на планеті запанують лад, спокій і людинолюбство.

Відразу після переїзду в радянську зону окупації ми потрапили в інші табори — «фільтраційні», де нас допитували, чому це ми виготовляли зброю, яка вбивала радянського воїна, і на яку покару ми заслуговуємо. Нас «помилували» — більшість юнаків потрапили до спецбатальйонів, у трудові табори: на шахти, на камчатський лісоповал. Ще на кілька років...

Уже ставши літератором, написав кілька книг про знівечену фашистськими катами юність моїх ровесників, відзначивши все ж добрим словом тих німецьких колег по праці на прокатному заводі, які допомагали нам, остарбайтерам. Мене запримітили німецькі антифашисти, стали запрошувати до себе — і для проведення певних акцій, для виступів на телебаченні, в пресі, та й просто для гостин.

Я творчо дозрівав у Львові, у дисидентсько зорієнтованому середовищі, що сприяло виробленню зваженого погляду на кремлівську владу. Прийшов до переконання, що сталінська хунта носить всі ознаки фашистської.

Сприяло тому і моє дитинство: адже семирічним першокласником пережив Голодоморний 1933 рік, потім ще кілька напівголодних років, важко переживав репресії над батьком, засланого як спеціаліста-електротехніка на ударні будови п’ятирічки, материні колгоспні трудодні...

Я притримуюся тієї ж думки, як і весь світ: СССР — імперія зла. З її розпадом тема любові до своєї країни, її непростої історії, віра в її гідне майбутнє стали провідними у моїй творчості — написав я майже сто книг, став лауреатом кільканадцяти літературних премій. Тобто: досі я був антифашистом!

У дні, коли відзначалися роковини закінчення війни, зустрівся на вулиці із двома давніми знайомими — один росіянин, другий місцевий, але «регіонал». Вони вітають мене з Перемогою, намагаються почепити георгієвську стрічку. Відмовляюся: в часи закінчення війни вона не була символом перемоги, це, швидше, імперський символ. «То ти що, нацист, ти фашист?..» — накинулися на мене опоненти.

Вразили мене мітинги, що відбувалися у Києві на день Європи, — опозиції і провладний, «антифашистський», як його найменували. Над провладними колонами поряд із знаменами «регіоналів» — стяги неіснуючого СРСР, портрети Сталіна та Леніна, віджила прорадянська символіка. І над усім — «Ідем в Європу без фашізма», «Ліквідіруєм нацизм» і подібні до них. Майже всі — не державною мовою, звісно.

То кого ж причисляють вони до нацистів, до фашистів?

Бачу, що й мене. Бо я проти їхньої символіки, проти повернення Сталіна, проти вибачення перед московським царем, проти Голодоморів і Гулагів, проти неоколоніальної політики нашої влади, проти утисків всього українського, проти табачників і колеснікових.

3рештою, за регіональними мірками до фашистів варто не тільки мене причислити, а й дві третини населення України — хто почувається українцем, хто гордий із того, що дотримується мови і прадавніх традицій та звичаїв, прагне жити у державі з європейськими цінностями.

Не скажу, що мене не зачіпає, коли мене, одвічного антифашиста, намагаються зробити фашистом. Але ми є народом, який певний себе, у своїй любові й повазі до всього людства. А саме цього й боїться справжній фашизм.