Тихий голос Возницького
Ніби й не спілкувалися часто, скоріше – рідко, але кожна зустріч з цією людиною залишала помітний слід, надихала на нові ідеї та нові справи.
Бориса ГРИГОРОВИЧА ВОЗНИЦЬКОГО немає серед нас уже рік, а відчуття — ніби набагато довше, настільки відчутною є його неприсутність. І настільки очевидними — результати його зусиль, настільки неосяжним спадок, що він залишив по собі.
Він любив притчу про будівничих, у якій хтось мучиться у тяжкій роботі, не розуміючи її сенсу, а хтось працює натх-ненно й піднесено, бо усвідомлює, що «Храм будує». Він сам був тим будівничим, і його життя фактично дорівнювало роботі.
Колись, ще на початку своєї газетярської практики, я відкрила для себе майстра Пінзеля — це сталося завдяки Борису Григоровичу. Скульптури майстра ХVIII століття, що їх зберігали у фондосховищі Олеського замку, вразили настільки, що ті очі, ті обличчя, ті викручені у незбагненному танці фігури, обліплені складками одягу, запам’ятались назавжди. Особливо напівзнищені скульптури, що побували у руках вандалів. Хтось нерозумний хапався за сокиру та пилку, готовий перетворити унікальний спадок на дрова, а інший дивом встигав опинитися саме у тому місці, саме тієї хвилини, щоб витягнути пилку з безцінного дерева.
Порятунок значної частини спадщини Іоана Георга Пінзеля — лише одне це могло б стати справою життя мистецтвознавця та його однодумців. Однак на рахунку Бориса Григоровича — незліченна кількість подібних добрих справ. Він казав, що є багатою людиною, і це відповідало дійсності, бо за його керівництва Львівська галерея мистецтв справді стала потужною збіркою творів мистецтва та поповнилась замками, фортецями, палацами… Собі особисто він статків не нажив, завжди тримався дуже скромно — у побуті, у поведінці, в одязі. Голос мав тихий, але саме до нього була потреба прислухатися. І тепер іноді думаєш про те, як Борис Григорович поставився б до певної ситуації, до певних подій у сфері культури. Людина, чиє ім’я нині носить Національна галерея мистецтв, і далі для багатьох залишається живим камертоном.
Борис Григорович Возницький прожив яскраве, наповнене глибоким сенсом життя Будівничого, і помер 23 травня 2012 року за кермом, у дорозі.
