«Денис горів бажанням керувати автомобілем. Видно, умовив тата покататися…»

Трагедія трапилась 1 липня, близько опівночі, у селі Рясній-Руській, що біля Львова. П’яний батько посадив за кермо BMW 525 свого 11-річного сина. Чоловік зі своїм знайомим, власником автівки, сів на заднє сидіння. В якийсь момент дитина не впоралась з керуванням спортивного автокара… Як видно з камер відеоспостереження (відео потрапило до ЗМІ), машина на швидкості злетіла у кювет… Від отриманих травм хлопчик помер на місці події.

Пізніше стало відомо, що батько загиблого — експравоохоронець, 36-річний Роман Гануляк. Він працював у міліції та ДАІ близько п’ятнадцяти років. Власник автівки — 23-річний мешканець села Рясної-Русь­кої Дмитро.

Як повідомили в обласній поліції, ке­рувати автомобілем неповнолітній ди­тині дозволив батько. Дорослі, зі слів правоохоронців, перебували у стані ал­когольного сп’яніння. Під час ДТП чолові­ки отримали тілесні ушкодження та були доставлені у лікарню. Як повідомив жур­налістам завідувач першого хірургічного відділення Клінічної лікарні швидкої ме­дичної допомоги Гнат Герич, потерпілі чо­ловіки отримали забої головного мозку, черепно-мозкові травми, а також забої грудної клітки та м’яких тканин тулуба.

Журналіст «ВЗ» побувала у Рясній-Руській, поспілкувалась з мамою та баб­цею загиблого 11-річного Дениса. За­бігаючи наперед скажу, що навіть через чотири дні після смертельної аварії ніхто зі слідчих поліції до мами хлопчика так і не навідався…

«Я ремонт робив у його магазині. Грошей так і не заплатив»

Жіночки біля церкви, яких зустрічаю, дають мені зрозуміти, що «батька ніхто не покарає, бо має зв’язки серед пра­воохоронців». «Один Бог його хіба пока­рає, — зітхає літня жінка. — Коли батька привезли у день похорону сина, він ска­зав: „Я не винуватий! То нещасний ви­падок“. Як нещасний випадок? Якщо ти дитину посадив за кермо, в чужий авто­мобіль…».

Одна з жіночок показує будинок, де мешкає родина «ексдаішника». Будинок великий, та будівельні роботи ще не за­вершилися. А навпроти — стара хата, де раніше мешкали батьки мами хлопчика, Галини. Там теж ремонт. Майстер, який вийшов до мене, сказав, що Галина по­їхала до магазину. Гануляки — власники продуктового магазину у селі та піцерії.

Помічаю чоловіка, який сідає до сво­єї автівки. Розпитую його, що думає про Гануляка?

— У мене про нього хорошої думки не­має. Мєнт є мєнт, — каже пан Василь, який, як виявилося, є його однокласни­ком. — Я робив ремонт у його магазині, я учасник бойових дій. Мав з ним конфлікт. За ціну домовилися, було все нормаль­но. Потім сказав мені: «Дорого». Грошей так і не заплатив. Ні мені, ні моєму коле­зі. Корочє, чмо!

— Ви бачили раніше його сина за кермом?

— На скутері малого бачив. За кермом авто — ні. Треба бути повним дебілом, щоб посадити дитину за кермо.

— Кажуть, у нього багато друзів у поліції… Є й близькі родичі на висо­ких посадах.

— Та толку з того! Якщо таке натво­рив, як відмажеться? Люди не дадуть того зробити. У нього брат є молодший. Також був «даішником», але він нормальний. А зв’язків більше у його тата Василя…

«Ми з мамою проїжджали попри ту аварію, але було темно, тихо…»

Тим часом йду до магазину. У магази­ні нікого немає. Запитую, чи є тут хтось? З підсобки до мене виходить молода жін­ка. Розумію, що це мама хлопчика — Гали­на. Бачила її фото у соцмережах. Назива­юся. Висловлюю співчуття. Жінка хитає головою…

— На все воля Божа, — тихо говорить Галина. — Це буде йому на совісті.

Тримається спокійно. Дивиться мені у вічі. Вбрана у чорний спортивний кос­тюм.

— Чоловік часто випивав? — запитую.

— Завжди мав міру, — каже Галина. — Не було такого, щоб напивався і ходити не міг. Мав запальний характер, але швидко відходив. Був добрим батьком.

— Денис раніше сідав за кермо ав­тівки?

— Завжди просив: «Мамо, дай мені, будь ласка, кермо». Я не дозволяла. Тоді у тата просив. Денис дуже цікавився тех­нікою, що де переключається. Коли не давала йому керма, міг траснути двери­ма і ще на мене ображатися, чому це не по його. Він до тата тягнувся. Тато де­коли вчив його їздити. Він сидів збо­ку, але сам Денис ніколи не їздив. У той день у похресника був день народження. Я мала з двома дітьми їхати (у роди­ні є молодший син Арсен, якому 7 ро­ків. — Авт.). Казала до Дениса: «Поїхали з нами». А він: «Мамо, я тебе тут поче­каю, щось не хочу їхати». Я до чоловіка кажу: «Малий залишається. Закриєш ма­газин». Все було добре. Я як їхала, чоло­вік був тверезий. Я привітала похресни­ка. І згадала, що денний звіт зробила, а місячний не зробила. А це вже 30-те чис­ло. Приїжджаю, а магазин відкритий. На столі — пляшка горілки. Я шокована, ду­маю, як він міг магазин залишити від­критим?! Був випадок, що нас обікрали. Люди, які стояли біля магазину, сказали, що вони поїхали… Подумала, чоловік по­їхав за кермом.

Мамі кажу: «Ти залишайся, я їду їх шука­ти». Мама перед тим теж їздила, їх шукала.

Ми з мамою проїжджали попри ту ава­рію, але було темно, тихо, машина вже була в кюветі, ми її не побачили. Лю­дей там не було. Я повернулась у мага­зин, дивлюся, їде поліція. За поліцією — «швидка». Я почула, як поліцейський питає у якогось водія: «Тут ДТП трапи­лась у районі стадіону?». Я поїхала за ними. Бачу — дитина в рові. «Швидка» не надає дитині допомоги. Кричу: «Чого ви дитину не рятуєте?». Жінка зі «швид­кої» каже: «Не маємо кого рятувати». А ті двоє: один з одного боку виходить, ін­ший — з другого (із заднього сидіння). Я до нього кричу: «Дитина — за кермом!». Почала його по обличчю бити. Так крича­ла, ніби збожеволіла! Він на мене взага­лі не реагував. Ні на дитину, ні на кого…

Поліція мене почала від нього відтягу­вати. До дитини мене не допускали. По­тім ми подзвонили його батькам.

— Які у вас стосунки з його батьками?

— Не дуже були стосунки. Мої батьки двадцять років були на заробітках у Порту­галії. Вони побудували будинок, магазин. Його батькам не подобалось, що я всім ке­рую в сім’ї, веду бізнес. У його батьків теж бізнес, ми стали їм конкурентами. У їхній сім’ї всім керує тато. Я не вигороджую сво­го чоловіка, але він жив тими дітьми, — каже Галина. Видно, що їй боляче говорити, клу­бок у горлі. — Може, задуже балував…

«Коли приїхала в магазин, телефони Дениса і Романа лежали в кабінеті»

— Дмитро, власник BMW, товариш вашого чоловіка?

— Він наш сусід і постійний клієнт. У той день, як мені розповідали, всім пропону­вав ключі і казав: «Бери — їдь!». Наша ро­дичка, Юля, їй 15 років, казала, що він і їй тикав ті ключі. А мій Денис горів бажан­ням керувати автомобілем. Видно, вмо­вив тата покататися. Коли чоловік тве­резий, все обдумає. А коли п’яний, то добряк! Важко буде мені чоловіка про­бачити. Підійшла до нього, як прийшов прощатися з сином, кажу: «Як ти міг таке зробити?». А він: «Таке враження, що Бог розум забрав. Мені щось підлили чи що?!». Я коли приїхала в магазин, теле­фони Дениса і Романа лежали у кабінеті. Тому додзвонитися до них не могла.

— Три місяці не минуло, як тато помер від коронавірусу. — веде далі Галина. — Я так заливалася сльозами. Роман до­помагав, дорогі ліки діставав. Спочатку мама захворіла. Маму «витягнули». У нас були часи і добрі, і погані. Не розумію, що з ним сталося. Він на дорогах бачив наслідки жахливих аварій (дружина роз­повіла, що його посаду в ДАІ скороти­ли. — Авт.). Якось казав до сина: «Дени­се, ти щоб позаду на мотоцикл ні до кого не сідав. Тоді довіряєш своє життя іншій людині». Зараз молодший син питає: «У мене діда немає, брата. І тата не буде? Він у тюрмі буде сидіти?».

У цей момент до магазину прийшла бабуся Дениса — пані Галина.

— А де зараз ваш зять? — питаю.

— Кажуть, у лікарні. Ми не спілкуємося.

— Хтось зі слідчих до вас приходив?

— Ніхто. Хочуть справу закрити…

Перед похороном його тато нас попе­редив, що Роман прийде додому з сином попрощатися, щоб не було концертів. Які концерти?! Це наш син і внук! Ми на ньо­го налетіли, як він міг Дениса за кермо посадити? А він каже: «Я не пам’ятаю, як так сталося… Але я за то все відповім!».

Ми піднімаємося з пані Галиною у пі­церію, на другий поверх.

— А де цей Дмитро взяв BMW? — пи­таю.

— Бабця йому купила. Продала зе­мельну ділянку у селі, бо внук дуже хотів мати машину.

Пані Галина робить каву і згадує:

— Коли перед відкриттям нашої піцерії нас обікрали, це було два роки тому, то зять божеволів, так кричав. (Родина піз­ніше довідалась через особисті зв’язки у поліції, що до крадіжки причетний това­риш Гануляка. — Авт.). А коли син заги­нув, він ні на кого не реагував. Не біг до дитини, не підійшов до Галі. Ніби не він. Я коли прибігла, він почув мій голос, вий­шов зі «швидкої». Я накинулась на нього, почала його бити, але поліцейські мене забрали. Сказали, щоб не чинила само­суду. А він, ніякий, пішов назад до «швид­кої». До мене ні слова не сказав. Галя сказала, що буде з ним розлучатися.

— Батько вашого зятя після похоро­ну вам не дзвонив?

— Раз подзвонив, сказав, що на дев’ять днів буде Служба Божа. Його мама підхо­дила до Галі, обняла її. Сказала: «Прости мені». Галя відповіла: «Я йому того ніко­ли не прощу». Ми з цвинтаря розійшли­ся як чужі люди.

Мені згадався нещодавній випадок, це було на Зелені свята. Сваха допома­гала торгувати в магазині. І той же Дми­тро був на машині. Вони з зятем пили пиво. Зять вже добре випив. Бачу, кудись збираються разом з Денисом. «Куди ти, Денисе?» — питаю. «Покататися», — від­повідає. Я Дениса не пустила. Ми не ба­чили, але, думаю, Денис вже на тій ма­шині й раніше катався…

Пані Галина показує мені в телефо­ні останнє фото свого внука. «Він у сво­єму улюбленому светрі, з капюшоном», — додає мама. У цей момент на облич­чі молодої жінки з’являється ледь поміт­на усмішка.