Ми були першими «першачками» у «майже незалежній» Україні

Мама дала мені букет троянд, що були «зростом» майже як я. Квіти були такі важкі, що в якийсь момент на лінійці я не витримала і закинула собі їх на плечі, як в’язанку дров. Насмішила усіх «дорослих». Утім, моя перша лінійка була особлива зовсім не через занадто важкі квіти.

То був 1990-й рік. Ми були першими «першачками» у «майже незалежній» Україні. І всі десять років це була неабияка школа виживання. Декларацію про Незалежність проголосили 16 липня. Тож на те, щоб усвідомити і підготуватись до 1 вересня уже у новому форматі, без Леніна і жовтенят, вчителям залишалось небагато часу. Віршик «Учитись, учитись, учитись, казав нам любий Ілліч», який я вже знала, не знадобився.

«Все було так сумбурно. Треба було змінювати сценарій. Діти на підготовку не ходили, тому я просто написала вірші про знання, школу на листочках і передавала батькам. Леніна, що висів над дошкою у класі, швиденько зняли. Повісили Шевченка, якого вирізьбив хтось на заводі. Звідки взявся вишитий рушник над Шевченком, уже й не пригадую. Мабуть, хтось з батьків приніс», — пригадує моя перша вчителька Оксана Михайлівна Паук.

Різьблені Шевченки були у кожному класі нової Великоглібовицької школи. У селі був Деревообробний комбінат, тож дощок не бракувало. А місцеві умільці з Костьолу (один з цехів заводу був у старому римо-католицькому костелі) навчились різьбити Шевченка. Попит був шалений. Навіть за кордон родичам дерев’яного Кобзаря відправляли. Щоправда, впізнати його можна було хіба за шапкою і вусами… Утім, це краще, ніж портрети Леніна, які алярмово перемальовували на Шевченка у деяких інших школах.

Батьки тим часом сперечались, у чому ми маємо бути одягнені. Ще форма з білим фартушком чи вже вишиванка? Ми таки були у білих фартушках. Мабуть, тому, що не всі мали вишиванки, а знайти їх за такий короткий час було не реально. Китайських вишиванок тоді ще не продавали. Віночки, стрічки, все треба було діставати через знайомих. Були й такі родичі, які переживали, що ми уже не станемо піонерами. Мовляв, хороша ж традиція, для чого ламати? Битви довкола форми першим вереснем не закінчились. Хтось вважав, що діти мають бути у формі, інші, що її треба позбуватись, як усього радянського.

Якийсь час ми ще ходили до школи у формі. Потім замість форми мали сині, схожі на роби, халати, які одягали поверх звичайного одягу. Не знаю, навіщо нам ті халати були, але хтось «діставав», то всі й купували. А взимку тато їздив до родичів в Англію і привіз мені джинси з якимись зеленими потворними черепахами. Ходила у них до школи, бо вибору не було, але як же я їх соромилась! Лише потім дізналась, що то черепашки Ніндзя. Просто ми тоді не бачили «імпортних» мультиків.

У Львові вже почалось з’являтись кабельне, а у селі тільки три канали було. Це вже згодом почали встановлювати антени, які «тягнули поляків» і навіть трохи «німців». Вчителям теж було нелегко. З одного боку, дітям треба було розповідати про незалежну Україну, вчити патріотичних пісень. З іншого боку, ніхто не розумів, а що ж буде завтра. Може, ще повернемось у Союз (Акт Незалежності проголосили лише 24 серпня 1991 р). Тож частина педагогів про всяк випадок берегли партійні квитки.

Крім того, у 1990-му одночасно до школи йшли і шестирічки, і семирічки, які вчились за різними програмами. Шестирічки потім йшли у четвертий клас, а семирічки відразу з третього у п’ятий. Так я у п’ятому класі опинилась за однією партою з сусідкою, що на рік старша і пішла до школи у 1989-му. Підручників ще не встигли надрукувати, тож було багато радянських. У деяких сторінки про Леніна і комсомол були просто склеєні. Там, де Ленін лишився не заклеєним, його обов’язково треба було замалювати чи хоча б намалювати роги та ікла. Якщо у тебе був підручник з «чистеньким» Леніним, однокласники могли запідозрити у «нездорових» симпатіях.

Ми вчились у новій, недавно збудованій школі. Просторі класи, величезні вікна і… вічний холод. Спочатку школа та завод мали спільну котельню, хоча й тоді було холодно. А коли завод розлетівся, то з опаленням взагалі була біда. Взимку в класі — дубак (а зими були тоді ще зі снігом і морозом), могла замерзнути вода, ручки не хотіли писати! Треба було добре «похухати» на ручку, щоб вона почала писати. Сиділи в куртках і рукавицях. При цьому не пригадую, щоб ми хворіли і пропускали школу.

До школи можна було не йти, якщо вранці надворі було 18−20 градусів морозу. Порівнюючи себе у першому класі і нинішніх первачків, здається, що ми йшли до школи значно доросліші.

У нас село майже 14 км завдовжки. Школа була посередині. Відтак, до школи мені треба було йти приблизно 4 км, моїй подрузі — на два км більше. У першому класі нас до школи возив колгоспний автобус. Якщо автобусу не було, йшли пішки. У будь-яку погоду. І нікого батьки не відводили до школи, не несли портфелів.

А якось вийшло так, що кілька днів поспіль автобусу не було, бо колгоспне начальство їздило у район. І от ми з однокласниками, яким далеко до дому, зібрались і пішли в колгоспну контору «наводити порядок». Пішли до голови колгоспу, мовляв, що за неподобство, великий автобус дві дупи повіз у Перемишляни, а ми, маленькі, маємо йти пішки. Уявляю собі, яким заскоченим був голова, коли в кабінет зайшла делегація обурених першачків. Спакував нас у свій «бобік» і розвіз по хатах…