Партія в «Дурня», або Чи вдасться Банковій переграти Кремль у мінській авантюрі?

Вони як розмірковували: провалить чи ні Верховна Рада конституційні зміни? І аж ніяк не припускали третього варіанту — відкладення «конституційного» законопроекту на потім. Зрештою, такого повороту подій не могло бути в принципі. Точніше, законопроект могли б не винести на голосування до 29 січня. Це було б рівнозначно його провалу, бо тоді вже пройдену на дві третини процедуру довелося б починати заново (від голосування змін у першому читанні і висновку Конституційного Суду — до остаточного ухвалення). Причому не раніше, ніж через рік (так Основний Закон велить). А тут бац, і такі чудеса на «конституційних» віражах сталися, що диву даєшся. Махнули на Банковій лівою рукою — і 51 депутат підписався під зверненням до Конституційного Суду, яким 29 січня 2016 року можна перетворити хоч на 29 січня 2017-го. Махнуть на Банковій правицею — і конституційна Феміда дасть добро на такий фокус. Ось тільки як після цього глядачам у залі реагувати, розуміючи, що, крім децентралізації, у капелюсі фокусника — і дражливе питання про закріплення у перехідних положеннях Конституції пункту щодо узаконення особливого статусу Донбасу?

Чи означає фінт з Конституційним Судом, що нав’язані Україні зобов’язання внести зміни до Основного Закону з «донбаськими привілеями» випадають з Мінських домовленостей? І якщо так, то випадають взагалі чи відкладаються на певний термін? Бентежить й інше питання: що виграє і на які ризики наражається Україна у кожному з цих варіантів?

Судячи з того, з яким напором Банкова і її рупори у Верховній Раді намагалися протиснути згадані зміни до Конституції (задля цього навіть «вламали» депутатів на продовження сесії до лютого), у раптовий розворот на 180 градусів важко повірити. Та й у президентських коридорах більше не приховують те, у чому до останнього воліли не зізнаватися: 300 голосів, необхідних для остаточного ухвалення «конституційного» законопроекту, так і не нашкребли. Хоча президент Порошенко і досі запевняє: 300 «спартанців» є. Та, перш ніж довести це, потрібно, мовляв, «показати суспільству і парламенту очевидний прогрес у Мінських угодах». Прогрес - це виконання Росією усіх пунктів Мінських домовленостей, які мали бути виконані ще торік. «Має бути припинення вогню і повна тиша, звільнення заручників, допуск ОБСЄ, виведення російських регулярних військ, найманців та бойової техніки, проведення виборів відповідно до українського законодавства і з дотриманням стандартів ОБСЄ», - заявив президент, виступаючи на засіданні Асоціації міст України.

Здавалося б, після таких патріотичних аргументів «заповажати» Порошенка мали б навіть ті, хто досі кричав про його зраду українських інтересів під тиском Заходу і на догоду Кремлю. Якби не одне «але»: чому ще тиждень-півтора тому на Банковій педалювали «конституційний» законопроект, не переймаючись тим, що Росія не виконала жодного з мінських зобов’язань?

Але про все по порядку. Чи був у Банкової шанс, хай навіть гіпотетичний, зібрати 300 голосів за остаточне ухвалення змін до Конституції? Так, був. Чому ж, спитаєте, ним не скористалися, якщо президентові так впиралося поставити галочку у «конституційному» пункті Мінських угод? Розходилося у ціні питання. Навряд чи хтось сумнівався, що долатати нестачу коаліційних голосів за «конституційний» законопроект (враховуючи, що зелену кнопку не натиснули б не лише депутати з «Батьківщини» і «Самопомочі», а й «відщепенці» з БПП і «Народного фронту») можна було «опблоківцями» і перефарбованими «регіоналами» з менших груп. Але це стало б останнім цвяхом у домовину нинішньої коаліції. «Батьківщина» і «Самопоміч» не проґавили б можливості безболісно зіскочити з «більшовицького» корабля, звинувативши Порошенка і його фракцію у зрадницькому союзі з клятими екс-регіоналами і дружніх «плясках» під дудку Кремля. Далі — не лише дострокові парламентські вибори, а й усі шанси для Порошенка наразитися на дочасні президентські перегони? А воно Порошенкові треба?

Відправити «конституційний» законопроект на явно провальне голосування (знаючи, що 300 голосів за нього немає) - теж не вихід для Банкової. І проблема тут не у відстрочці клятвено обіцяної Порошенком децентралізації. Провал змін до Конституції з прописаними у них гарантіями для Донбасу став би козирем у руках тих, кому вигідно звинуватити Україну у невиконанні Мінських угод. Кремлівські гінці першими б розклеїли на всіх стовпах (від Брюсселя до Вашингтона) плакати з заголовком «Кто сказал, что Путин не прав?» і ось цією цитатою з недавнього путінського інтерв’ю німецькому Bild: «Головне, що має бути зроблено на виконання Мінських угод, лежить на боці української влади. Не можна вимагати від Москви те, що повинен зробити Київ. Наприклад, найголовнішим у всьому процесі врегулювання є питання політичного характеру, а в центрі — конституційна реформа. Це — 11-й пункт Мінських угод. Там прямо записано, що має бути проведена конституційна реформа. Не у Москві ж мають бути ухвалені ці рішення!.. Пункт дев’ятий (Мінських домовленостей. - «ВЗ») - відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України за умови виконання пункту 11, тобто проведення конституційної реформи».

Найпечальніше те, що Путін таки правий: мінські положення про повне відновлення українського контролю за кордоном і зміни до Конституції України прописані саме у такій послідовності. Більше того: у дев’ятому пункті Мінських домовленостей (точніше, додатку до них під назвою «Комплекс заходів з виконання Мінських угод») йдеться про зобов’язання провести не лише конституційну реформу, а й вибори на неконтрольованій Україною частині Донбасу. Одне слово: спершу узаконення «бандДНР-ЛНР» через виборчий процес (якщо так можна назвати вакханалію, яку нав’язує під виглядом виборів на Донбасі Кремль, розраховуючи у такий спосіб зберегти контроль за нібито деокупованими територіями), конституційні гарантії особливого статусу для Донбасу, і лише потім — відновлення Україною повного контролю над кордоном «в усій зоні конфлікту».

Зрозуміло, за такого розкладу Донбас буде українським лише на папері. Утримуватиме його Україна (у Кремлі дочекатися не можуть, як скинути з себе цю затратну ношу), а «танцювати» Донбас і далі Путін буде. Після амністії бойовиків перевдягнуть у народну міліцію, у радах і на владних посадах засядуть ті ж «захарченки» з «плотницькими», з ними ж доведеться погоджувати призначення місцевих прокурорів, керівників правоохоронної системи.

Як це не цинічно звучить, але чи потрібен такий Донбас Україні? І чи знає вона, що з ним далі робити? Схоже, що ні. Але оскільки Мінських угод ніхто не скасовував, вибір невеликий: або виконувати взяті Україною зобов’язання, не чекаючи на кремлівську взаємність (але це все одно, що запхати голову у пащу крокодила і чекати, що з того вийде), або ж поставити «Мінськ» на ручник і вичікувати, що путінська міць здується і Кремлю доведеться рахуватися з «єрессю» Києва.

Виглядає, що на Банковій обрали другий варіант, діючи за принципом «мета виправдовує засоби», навіть якщо ці засоби — на межі абсурду. Депутатське подання до Конституційного Суду (за командою з президентської Адміністрації) з проханням розтлумачити словосполучення «на наступній черговій сесії», інакше, як абсурдним, не назвеш. Досі ні у кого не виникало запитань щодо прописаної у Конституції процедури ухвалення змін до Основного Закону: мінімум 226 голосів на одній сесії, висновок КС, і нарешті щонайменше 300 голосів для остаточного прийняття на наступній сесії. Тим паче, що 2002-го КС вже тлумачив ці процедурні моменти. А тут раптом депутати дурників увімкнули, вдаючи, що не розуміють: наступна сесія — це та, яка одразу за попередньою значиться, чи будь-яка далі за графіком? У рішенні конституційної Феміди годі сумніватися: звичайно, що наступна сесія — це будь-яка наступна, скажуть судді. А значить, остаточне ухвалення «конституційного» законопроекту можна відкласти на невизначений термін.

Як відреагує на це Захід? Неоднозначно, враховуючи, що деяким країнам Євросоюзу більше, ніж США, впирається у те, щоб якомога швидше заморозити «українське питання» і зайнятися своїми, внутрішніми проблемами. Та й запроваджені проти Росії санкції кусючі не лише для Кремля, а й для європейської економіки. Декому не терпиться якщо не скасувати їх, то хоча б послабити. Ключем же до цього залишається хай навіть формальне виконання Мінських угод. Однак навіть найнетерплячішим доведеться змиритися з тим, що обраний Банковою сценарій у нинішній ситуації не найгірший. Хтозна, чим аукнувся б Києву провал «конституційного» законопроекту, зважаючи на неадекватність Кремля. А так — ніби і рибку з’їли, і в калюжу не сіли. Ось тільки дуже хочеться сподіватися, що розрахунок на час, який грає проти Путіна (враховуючи темпи скочування російської економіки, а з нею й імперської «мощі» у прірву) справдиться.

Думки експертів

Юрій РОМАНЕНКО, політолог

Мета нашої зовнішньої політики полягає не в тому, аби завдати Росії максимальної шкоди, а у тому, щоб максимально ефективно захищати наші національні інтереси. На нинішньому етапі ключовим пріоритетом для нас є збереження України хоча б у де-факто існуючих територіальних кордонах, щоб провести повноцінні зміни у державі і набути стійкості до зовнішніх і внутрішніх ризиків. Головний пріоритет на сьогодні - життєздатність України, а не формальне повернення окупованих територій. Бо таке повернення Донбасу знизить, а не посилить життєздатність України. Оскільки не лише заблокує на довгі роки будь-які серйозні зміни, а й створить передумови для розвалу держави у формі параду «широких автономій» у найближчій перспективі. У Мінських угодах є 10 пунктів, які Росія «забуває» реалізувати. Тому з боку України справедливо вимагати виконання цих пунктів, а не змінювати Конституцію, щоб Кремль через вибори закріпив гнійник «ЛНР»-«ДНР».

Віталій ПОРТНИКОВ, журналіст, блогер

Київ підписав Мінські домовленості не для того, щоб у тіло демократичної України впхати на радість Путіну окупований Донбас з особливими повноваженнями і всякою мерзотою у ролі «лідерів регіону». А для того, щоб тугіше затягнути зашморг на шиї російської економіки. Щоб зменшити російську агресивність, убезпечити від безумства і себе, і сусідні країни пострадянського простору, і, між іншим, Захід. Якщо наші партнери розглядають ці домовленості інакше, якщо вони не союзники, а посередники в неіснуючому громадянському конфлікті, якщо вони готові заплющити очі на трагедії наших громадян заради «примирення» з агресором і поставок сиру та апельсинів, тим гірше для ЄС, а не для нас... Є надія на те, що здоровий глузд переможе, що санкції проти Росії продовжуватимуться аж до повного звільнення нашої території і що це звільнення збіжиться з крахом Путіна. Це і буде результат Мінських домовленостей. З контрольованим Путіним Донбасом, хай навіть формально у складі України, ми не потрапимо ні в ЄС, ні в НАТО. То навіщо нам прирікати себе на десятиліття маразму — як Боснію, якій західні друзі влаштували саме таке «щасливе життя»?

Фото Reuters