Крістоф Вайль: "Було б помилкою вважати, що дипломати завжди повинні бути ввічливими"

Із паном Крістофом Вайлем (на фото) ми зустрілися у Чернівцях, куди він щороку приїжджає на поетичний фестиваль. І якби чернівчани не знали, що то посол, його важко було б відрізнити від інших людей: Крістоф Вайль полюбляє сидіти не у перших рядах, а якомога ближче до пересічних глядачів.

А із зими минулого року посол Німеччини став ще більш відомим і впізнаваним, коли на брифінгу у Міністерстві закордонних справ досить різко зауважив тодішньому міністру Кожарі, що він не доносить послам правдивої інформації про події на Майдані і перші людські жертви. «Ви говорили 67 хвилин без шансу задати вам питання і висловити свою думку. За весь цей час ми не почули жодного слова жалю щодо загибелі двох людей», — сказав тоді пан Вайль. Нині пан посол жартома називає той випадок своїми 15-ма хвилинами слави.

— Пане посол, фестиваль “Меридіан Черновіц” взяв собі за ідею рядки з поезії одного з найзагадковіших поетів Європи післявоєнного часу, уродженця Чернівців Пауля Целана. Але навіть зараз це ім’я все ж більш відоме в німецькомовному світі, аніж в Україні. А коли ви відкрили для себе єврейського німецькомовного поета Целана?

— Мені було приблизно 15 років. Для кожного більш-менш освіченого німця, для кожної людини, яка читає, яка цікавиться культурою, ім’я Пауля Целана мусить бути відомим. Для мене і для покоління післявоєнного часу твори Пауля Целана належать до так званої канонічної літератури. До літератури, обов’язкової до прочитання, передусім завдяки його поезії “Фуга смерті”. Я вже втретє у Чернівцях. Люблю це красиве місто. Попри те, що я тут охоче буваю, відчуваю смуток. Смуток за тим, що зробили з містом нацисти, знищивши тут єврейське населення. У перший фестивальний день про це говорив син Целана — Ерік. Він зауважив, що відчуває меланхолію, коли ходить вулицями міста, яке було для його батька рідним. З одного боку, Чернівці — це символ важливої частини німецькомовної літератури, з іншого боку — це місто є так само символом знищення цієї частки німецькомовної культури.

— За час вашої роботи в Україні з ким із наших письменників познайомилися ближче: кого читали в перекладі, а з ким, можливо, навіть потоваришували?

— Я знайомий з кількома українськими письменниками і справді приємно здивований такою живою сучасною українською літературою, її розмаїттям. Знайомий із Сергієм Жаданом, Юрієм Андруховичем, Оксаною Забужко. На жаль, не можу читати їхні твори в оригіналі. Але радий з того, що вже є багато гарних перекладів творів згаданих авторів. Вони непогано продаються у Німеччині.

— Як ви пережили нашу трагічну зиму 2014 року — людина, яка не є українцем, але живе в Україні?

— Мені надзвичайно імпонувало те, що відбувалося на Майдані. Це були громадяни, котрі знайшли в собі сили і масово вийшли на вулиці, аби виявити свою прихильність до Європи. Ми, звісно, турбувалися тим, як же закінчиться цей Майдан. Українська держава справді зазнала великих людських втрат, якими закінчилася ця зміна української політичної еліти. Те, що відбувається в Україні, починаючи з Криму і зараз на сході України — це жахливо. Німецький уряд солідарний із керівництвом вашої держави.

— Коли відбувався Майдан, ви стали одним із тих іноземних послів, яких дуже добре запам’ятали українці. Йдеться про вже згадуване засідання у пана Кожари, але журналістам ви нічого не коментували…

— Це було 20 січня. І думаю, те, що я сказав, не потребувало ніяких коментарів. Відомий американський митець Енді Воргол сказав одного разу: “Кожна людина має у своєму житті п’ятнадцять хвилин слави”. Це якраз, може, і були мої 15 хвилин слави на тому брифінгу. Було б помилкою вважати, що дипломати завжди повинні бути ввічливими. Я думаю, що іноді можна краще досягти мети, коли ти брутально кажеш правду.

— Після того пам’ятного засідання у Кожари прочитала про вас у Вікіпедії, що, працюючи послом у Білорусі, ви покинули країну на знак протесту проти дій тамтешньої влади…

— Я не те що з протесту залишив Білорусь. Ми чиновники, і мусимо бути там, куди нас відсилають. Я був два роки у Мінську і потім дізнався, що мій попередник у Києві закінчував свою діяльність, і я хотів в Україну. Але визнаю, що два роки, які я провів у Білорусі, мене морально виснажили. Білоруси — чудові люди, вони щедрі, гостинні. Але я був вражений тим, як після чергових президентських виборів у грудні 2010 року почалися жорстокі репресії. Проти керівників опозиції були розпочаті судові процеси, їх ув’язнювали за їхню діяльність. Я охоче тоді підтримував сім’ї репресованих, наскільки це було можливо.

— Один австрійський історик, з яким недавно спілкувалася, сказав, що йому більше подобаються Чернівці, аніж Львів. А вам?

— Коли мої діти були маленькі — син і донька, то вони часто запитували: “Тату, ну правда, ти мене більше любиш?”. На що я відповідав, що люблю їх однаково. Це стосується і Чернівців та Львова.