«Прийшла б Росія - жили б з Росією. Прийшла українська армія - теж нічого...»

«Російський терорист Гіркін приговорив моє рідне місто. Бойовики стягнулися у Донецьк і готуються до тривалої війни під прикриттям мирних жителів. Це означає, що у Донецьку скоро будуть заздрити Слов’янську. Наше місто удесятеро більше, і його проблеми будуть у стільки ж більшими. Зникнуть вода і світло. У житлові квартали полетять снаряди з обох боків конфлікту.

Масовими будуть мародерство і грабежі. Помре економіка, зупиниться транспорт, почнуться перебої з продовольством. А залишити місто буде дуже і дуже важко». Такий запис зробив на своїй сторінці у Facebook донецький блогер і журналіст Денис Казанський після звістки про те, що вибиті зі Слов’янська і Краматорська бойовики окопалися у столиці Донбасу. Поки одні розмірковували про успіхи АТО, інші з жахом і болем думали про те, що тепер на Слов’янськ і Краматорськ (разом узяті) перетвориться Донецьк. Що відбувається у захопленому терористами центрі Донбасу? Чи переламалася зазомбована російською пропагандою свідомість у жителів звільнених від бойовиків шахтарських міст? Чи, зберігши Донбас в Україні, вдасться зробити його українським? Про це — у розмові з Денисом Казанським.

— Денисе, через події на Донбасі ви вимушено переїхали до Києва. Але про те, що відбувається зараз у рідному Донецьку, очевидно, знаєте з перших вуст — від рідних, друзів, знайомих, які там залишилися. Що вони розповідають?

— Бойовики повністю контролюють місто. А це — великий обласний центр, в якому залишається десь 800 тисяч населення. Всюди виставлені патрулі. Живуть так звані ополченці на території студентського містечка медуніверситету — у гуртожитках. Інші міста, які поруч з Донецьком, теж окуповані терористами. І не відомо, що буде з їхніми з жителями. Звісно ж, нічого хорошого люди не чекають. Розуміють: навіть якщо українська артилерія не буде бомбити міста, з літаків не обстрілюватимуть ракетами, все одно це не життя, коли у твоєму місті — озброєні терористи, бронетехніка. Економічне життя у Донецьку остаточно вмирає. Недалеко до гуманітарної катастрофи.

Мародерство, самоуправство. Будь-кого можуть просто так пристрелити на вулиці, і за вбивство нічого не буде. Бо легко можна списати на те, що це був шпигун, член «Правого сектору». Тут і криміналітет влився, який використовує ситуацію для того, щоб займатися своєю улюбленою справою — вбивствами, грабежами, рекетом. Для криміналітету зараз просто райські умови.

Атмосфера гнітюча. Люди, які вірили, що прийдуть визволителі, тепер на власні очі побачили, що це за контингент: злочинці, які одне одному готові горлянки перегризти. Серед них є реально божевільні люди.

— Невже прозрівають навіть ті, хто готовий був російські війська на донбаській землі з квітами зустрічати?

— Ті, хто за Росію, за Союзом тужить, так і залишилися зі своїми настроями. Кажуть: це не ідея погана, а її виконавці виявилися злочинцями і дурнями. Можливо, наступного разу краще вийде.

— Навіть після пережитого у головах цих людей суттєво нічого не переламалося? Сьогодні вони вишиковуються у черги по харчі до наших військових машин. А якби завтра прийшли «російські визволителі» і привезли хліб, так само і їх би вітали?

— Насправді патріотизму у цих людей не додалося. Вони кажуть: хочемо миру і спокою. І якби завтра прийшли росіяни, як це було у Криму (з триколорами, свої­ми адміністраціями), ці люди раділи б і виходили їх зустрічати. Прийшли українці зі своїми прапорами і роздають гуманітарну допомогу, теж більшість радіє. Бо нарешті, мовляв, якийсь порядок. Це і по Слов’янську, і по Краматорську видно. Зараз українська армія, український прапор для них — символ миру. Символ того, що вже не будуть стріляти. Прийшла б Росія — жили б з Росією. Прийшла українська армія — теж нічого. Воювати ці люди не будуть. Житимуть так, як раніше.

— Якби зараз відбулися дострокові парламентські вибори, кого б підтримали на Донбасі?

— Думаю, більшість людей взагалі б не прийшла. Ті, хто раніше підтримував комуністів чи Партію регіонів (а таких — відсотків 70), проігнорують вибори. Кажуть: «Нам немає за кого голосувати». Ті — зрадники, ці — боягузи. Порошенка вони не люблять.

— Виходить, ПР-2 (Партія розвитку Льовочкіна) з донбаським електоратом пролітає?

— Це взагалі смішний проект. Така собі бліда і невиразна копія Партії регіонів, де немає ні ідеї, ні сенсу. Хто звертатиме на неї увагу? За Добкіна хтось може по приколу голосувати. До Тігіпка нормальне ставлення — у нього, мабуть, найвищий рейтинг на Донбасі. А Партія розвитку — це непорозуміння.

— Ахметов у своїй вотчині ще на щось впливає?

— Він досі контролює деякі формування. На посадах у міліції, СБУ залишаються його люди, які співпрацюють зі сепаратистами. Командувач батальйону «Восток» — теж людина Ахметова. Як буде далі, як вони будуть і чи будуть домовлятися з Гіркіним, не зрозуміло. Але показовим є те, що ніхто не чіпає бізнес Ахметова. Його офіси у центрі Донецька працюють, ніхто не штурмує його компанії, резиденцію. Хоча, наприклад, у Луганську Ландіка розграбували, у Донецьку штурмували офіс Тарути. А Ахметова ніби не помічають.

— Дехто вирішив, що Гіркіна у Кремлі остаточно злили. Мовляв, вже й російські ЗМІ згадують його прізвище з приставкою «терорист». Схоже на правду, чи це оманливе враження?

— Зрозуміло, що офіційно заявляти про підтримку Гіркіна ніхто у Росії не збирався. Від нього відхрестилися. Але це не означає, що йому і далі не надаватимуть допомогу — підкріплення, зброю, гроші.

— У своєму блозі ви писали про те, що люди, яких катували, викрадали, в яких відібрали бізнес, вичікують моменту, коли можна буде помститися своїм кривдникам.

— У людей, яким довелося усе це пережити, — величезна психологічна травма. Вони нічого не забудуть. Повернуться і будуть мстити. Ми живемо в еру Інтернету, коли інформація — як на долоні. Хто був стукачем, посібником терористів — усе відомо. Це ж не 37-й рік, коли на вас написали анонімку — і все. Ті, хто зливав інформацію бойовикам, «закладав» своїх сусідів, знайомих, яких потім жорстоко допитували і навіть вбивали, думали, що вже живуть у Новоросії і можна творити все, що завгодно, бо за це нічого не буде. Але навіть якщо їх через суд не покарають чи амністують, ті, кого тримали у підвалах, у кого відбирали гроші, викрадали рідних, нікого амністувати не будуть. Днями спілкувався з хлопцем із Луганська, якого катували, звинувативши у тому, що він — з «Правого сектору». Його били струмом, гасили об нього сигарети. Вийшовши з лікарні, цей хлопець вирішив одразу ж записатися у батальйон «Дніпро» чи «Айдар». Можна зрозуміти, які в нього настрої і що він робитиме, коли повернеться на Донбас.

— Так виглядає, що багато донбасівців, які виїхали до Києва, в інші регіони, навіть після припинення війни на сході не хочуть повертатися назад.

— Це справді так. І серед моїх знайомих таких людей багато. Я, наприклад, не знаю, як повертатися. Коли ти бачив, як державні прапори спалюють у центрі міста, топчуть ногами, коли згадуєш звірства, які відбувалися у твоєму місті, — як вбивали людей (Дмитра Чернявського, якого зарізали просто на очах у міліції, я особисто знав), закидали камінням, стає моторошно. Не знаєш, як можна далі жити у такому місті. Для мене воно брудне, і вже ніколи не стане таким, як було раніше. Біля кафе, в яке я ходив зі сім’єю, валялися трупи. Я їх бачив. Те саме у Луганську.

Люди будуть проходити повз СБУ і згадувати підвали, в яких катували їхніх друзів, родичів, сусідів. Ті, хто працюватимуть в облдержадміністрації, не зможуть забути, що це та будівля, в яку привезли 100 трун з тілами розстріляних сепаратистів, яких потім вантажили у рефрижератор, вкрадений на комбінаті з виробництва морозива. Це ж просто у всіх на очах відбувалося. Після такого жахіття людина, якщо у неї є вибір, не повернеться туди, де все це пережила.

— Навіть якщо вдасться вибити терористів з Донбасу, зрозуміло, що це лише півкроку на шляху до розв’язання конфлікту у регіоні. Що далі? Наскільки здатні змінити ситуа­цію запропоновані владою кроки — зміни до Конституції, децентралізація?

— Криза зайшла у такий глухий кут, що розв’язати її за короткий час неможливо. Це — важкий і довгий шлях. Але якщо навіть Німеччину вдалося «вилікувати» (з людей, які боготворили Гітлера, зробити тих німців, яких бачимо зараз), так само треба і з Донбасом працювати.

Щодо децентралізації, то люди взагалі мало розуміють це. Вони більше популістські лозунги сприймають. Можна, звісно, розширити повноваження на місцях. Але у Донецьку і так усе завжди «донецькі» вирішували — з початку 90-х і досі. Там же ніколи не командував Київ чи ще хтось. Тому не думаю, що одним махом усе одразу зміниться. Навіть якщо будуть позачергові вибори, хто прийде до влади? Як би не перефарбовувалися «регіонали» і комуністи, іншими вони не стануть. Яка альтернатива їм? Проукраїнські активісти продовжують виїжджати з Донбасу. Навіть якщо повернуться, на Донбасі у таких людей небагато шансів перемогти на виборах.

— Зі збереженням «мажоритарки» можна лише уявити, хто пройде по округах на Донбасі.

— Усе як фальсифікувалося і купувалося, так і далі буде. Особливо якщо мажоритарний округ припадає на депресивне місто, де люди просто пиячать, сидячи без роботи і зарплат. За гречку вони за кого завгодно проголосують.

— Хоч за Гіркіна?

— Чому ні? Швидше за Гіркіна, ніж за когось із Партії регіонів. У ПР вони розчарувалися, вважають «регіоналів» зрадниками, Януковича — останнім боягузом. А Гіркін для них — смілива людина, яка приїхала їх рятувати від «хунти».

— Про Людмилу Янукович щось відомо, куди виїхала?

— Її будинок у Донецьку давно порожній стоїть. Там навіть світло не горить. Хоча, може, прислуга і залишилася. А Людмила Янукович швидше за все теж у Росії.