Коли сестра на Майдані, а брат – у «Беркуті»…

Надворі заметіль, під колесами — ковзанка, а ми уже котру годину їдемо за чотири сотні кілометрів від редакції до поліського села. Там мешкає поки що незнайомий нам молодий чоловік. Кілька днів тому 25-річний Петро добровільно звільнився з міліцейського спецпідрозділу «Беркут» — на знак протесту проти того, що витворяє ця «гвардія» з учасниками Майдану...

Петро зустрів нас при в’їзді у своє «забуте Богом і людьми» поселення. По дорозі сусіди, які донедавна неприємно шушукалися у бік їхньої хати, вітають нашого провідника. Називають ледь не героєм. Дякують, що не зганьбив їхнього села із козацькою славою…

У кімнаті біля тата бігають дві маленькі його донечки, біля кухні порається дружина Ганна. А молодша Петрова сестра — Марічка, студентка «харчового» коледжу, пропонує чай і домашнє печиво. Розповідає, що їхні з братом батьки, бабуся з дідом — родом з Волині. Змалечку виховували у патріотичному дусі, до церкви водили, пісень народних навчили, розповідали їм про УПА. Тож піти проти свого народу її брат не міг…

— Раніше у «Беркуті» нам не робили жодних політичних «накруток», — каже Петро. — Їздили забезпечувати порядок на заходах за участю що Партії регіонів, що ВО «Свобода», на інших масових акціях. Обходилися без застосування сили. Свого часу випало їхати на міжцерковний конфлікт. Парафіяни ставили перед собою дітей, кидали «коктейлі Молотова». Для такого, як наш, загону не складно розігнати натовп, але ми не стали «рубати з плеча» — розвернулися і пішли…

До Києва нас відрядили по Різдву. На дорогу тато-мама сказали, щоб у жодному разі я не піднімав руку на людей. Могли б цього і не казати…

Під час останніх подій на «передовій» я не був, у «розгонах» участі не брав. Разом з хлопцями стояли на дорозі, що веде до «Межигір’я» (саму резиденцію пильнували київські «беркути»), чергували також біля Адміністрації президента. Наше завдання: якби увірвалися протестувальники, нікого не пустити в середину…

Чергували по дві години, стільки ж відпочивали. У вільну хвилину грали в шахи. Ночували в спальниках у коридорах АП. Видали нам нову форму, термобілизну. Доводилося ходити повз кабінет Клюєва, інших високопосадовців. Колеги казали, що бачили Азарова, який спішив до президента, Кличка…

Раз чи два ночували у Пущі-Водиці. Там купа санаторіїв, оздоровчих комплексів, гуртожитків, є готелі внутрішніх військ. Чув, деякі «беркути» нарікали, що їх не годували, не давали відпочити. У нас побут був нормальний, щоправда, у холі стояв старенький чорно-білий телевізор. Годували як у санаторії — м’ясо, кури, твердий сир, мандарини-банани. Ще раніше навіть червону ікру давали. Не знаю, хто за все це платив...

— Як сприйняв силові дії «Беркута» 19 січня?

— Я про них дізнався тільки наступного дня, коли побачив по телевізору попалені автобуси. Мої товариші, які стояли під Адміністрацією, спочатку думали, що то «тітушки» спровокували бійку — щоб потім залучити Майдан…

— Чи не просили вас підсобити іншим «беркутівцям», які кидали у майданівців гранати, стріляли, били кийками?

— Не просили. Та й такого не могло бути. У кожного підрозділу своє начальство. Це ж не махновщина…

— А як назвати те, що твої «колеги» роздягали людей догола, на морозі обливали їх водою, били, різали ножами, скидали з балюстради, цілилися з гвинтівки в око, до шумових гранат «для більшого ефекту» прив’язували болти?..

— Мої товариші не могли цього зробити — не так виховані. Швидше за все, всі оті «штуки» з роздяганням, із плюндруванням державного прапора — справа рук «Беркута» зі східних областей, з Криму. Напевно, у них така ментальність, вони виглядають як зомбі. «Западенцям» таке у голову не прийшло б. Те, що я побачив згодом по телевізору, не вкладалося в голову. Це ненормально! Якщо «беркутівці», підозрюючи когось, затримали людей, то повинні були їх передати відповідним службам. Але навіщо катувати? Не думайте, що у «Беркуті» всі відморожені…

— А ці снайперські постріли у серце…

— З боку «Беркута» снайперів точно не було. Може, то зробили армійські фахівці або представники СБУ. Ми не мали вогнепальної зброї — була лише травматична…

— Що це таке — «перцевий газ»?

— По-книжному — засіб активної оборони. Він призначений для завдання шкоди противнику на відстані двох метрів. Якщо цим «перцем» пшикнути в обличчя, втрачаєш орієнтацію, починають текти сльози-соплі, нічого не бачиш. Ще гірше стає, коли починаєш терти очі…

— Багато твоїх «колег» хизувалися, що взяли у полон майданівців, фотографували їх…

— У мене телефон старенький, ним не сфотографуєш. Та навіть у голову не прийшло б щось подібне робити. Комусь «перемкнуло».

— Була інформація, що «беркутівцям», які «працювали» на Грушевського, видали великі гонорари. Рядовим — по тисячу доларів у день, начальству — по три тисячі «зелених»…

— Може, комусь і платили, але мені і нашим хлопцям — ні. Інакше до свого села приїхав би на іномарці. Заробляю на місяць чотири тисячі гривень. У кінці року дали по тисячі грн. премії — щось на зразок 13-ї зарплати. І ще по півтисячі грн. дали до Дня міліції. Щоправда, через два місяці обіцяли підняти платню у два з половиною рази…

— Коли ти вирішив «порвати» з «Беркутом»?

— Коли батько із сестричкою прибули на Майдан і сказали: пої­хали додому! Коли зрозумів, що наш «Беркут» воює не проти якихось «радикалів», «бандитів», як каже влада, а проти мирного народу, проти майданівців, проти цілком нормальних, порядних наших батьків, братів-сестер, дядьків. У той момент, коли побачив вогні і дими на Грушевського, телекадри жахливих розправ над людьми, мені на думку прийшли Шевченкові слова: «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле? Почорніло я од крові за вольную волю…».

Масові звільнення з «Беркута» почалися на четвертий день протистояння, коли Майдан підтягнувся до вул. Грушевського. Мотиви наші хлопці вказували різні, здебільшого — сімейні проблеми, докори рідних. Дехто, як і я, написав, що йде через власні переконання. Втрати є майже у кожному підрозділі…

— Як сприйняли твої командири рапорт про звільнення?

— Попросили не квапитися…

До розмови підключається Марія, сестра Петра. Каже, що кілька разів їздила на Майдан. Її брат у цей час за якийсь кілометр чергував на Банковій. Отака українська драма…

— Наші бабуся з дідусем весь час молилися, щоб на Майдані і у нашого Петра все було добре. Його дружина Ганна щогодини дзвонила: де ти, що з тобою? Я його просила: якщо твій «Беркут» щось задумає проти Майдану, відразу подзвони мені…

Запитуємо Марічку про їхні різні з братом «барикади». І чуємо філософське:

— Я не хочу приймати рішення за свого брата. Це був його вибір. Навіть якщо зараз хвалять мене з батьком за те, що ми начебто його переконали, умовили — то це не наша заслуга. Це його крок. Зерна проростають на підготовленому ґрунті… Те, що Петро пішов з «Беркута», є свідченням того, що наші брати-сестри українці стали по один бік фронту…

Ставимо колишньому «беркутівцю» ще одне запитання:

— Якби ти, Петре, побачив свою Марічку серед майданівців, яких наказали бити, — як діяв би?

Пауза. Наш співрозмовник набирає повні груди повітря, тяжко зітхає.

— Я нізащо не бив би сестру…

«Дотискаємо» спецназівця:

— А якщо б твою сестру на твоїх очах бив би кийком твій сусід по міліцейській лаві?..

— Я того «сусіда» узяв би за барки. А Марічку відвів би кудись убік, у безпечне місце…

Після цієї відповіді брат і сестра обмінялися поглядами. Дали нам зрозуміти, що давно, ще від бабусиних-материних оповідок-пісень, стоять по один бік барикад…