До президентської Адміністрації йшли на звуки пострілів...

Київ

Побачивши у вечірньому випуску новин кадри з багатотисячного Майдану, який за добу виріс на місці кривавої «беркутівської» слави, вирішили з чоловіком: їдемо до Києва! Зібралися по-армійськи: марш-кидок до супермаркету, щоб сухпайкою хоча б на перші два дні затаритися (на скільки залишимося у столиці, вирішили на місці зорієнтуватися), півгодини на збори (що з теплих речей було під рукою, те і спакували), три години на сон, і в дорогу.

Київські друзі попередили: добиратися до столиці краще «городами»

Враховуючи здохленькі кінські сили нашого «жигульонка», вирушили на Київ о четвертій ранку, щоб до 12-ї на загальномайданівський призов встигнути. Час розраховували з запасом: раптом даішники на кожному кроці зупинятимуть, а на під’їздах до столиці доведеться у черзі перед блок-постами вистояти. Проїхавши майже 600 кілометрів, хлопців з жезлами бачили лише біля стаціонарних постів ДАІ. Зате машин, які підтягувалися у «революційну» столицю (їх можна було впізнати за синьо-жовтими прапорцями і стрічками, або ж — за пересуванням колонами, по кілька авто з «однаковими» номерами, найчастіше львівськими та івано-франківськими), ближче до світанку більше ставало.

Увечері, коли збиралися в дорогу, зателефонували друзі з Києва і попередили: краще добиратися до столиці в об’їзд, звернувши на Бишів (на інтернет-форумах була інформація, що на під’їздах до Києва з житомирської траси даішники стопорили рух транспорту з «західняцькими» номерами). Об’їжджати не довелося — траса була вільною.

Коли вказівник з написом «Київ» залишився позаду, приготувалися до стовпотворіння даішників вже на столичних вулицях. Але і тут, на околиці міста, ніщо не нагадувало про події у центрі столиці. Поки серце Києва колотиться у революційному темпі, інша частина міста живе у звичному ритмі. Наче Майдан — десь дуже далеко, а не через кілька кварталів. І лише на підступах до головної площі країни картинка буденного Києва різко змінюється кадрами з Києва буремного. Здається, хтось пройшовся по вуличках і провулках велетенським пензлем, розфарбувавши усе синьою й жовтою фарбами. Кольори України й Євросоюзу — на полотнищах, прапорцях, стрічках, які усюди: на перехожих і водіях, на автівках, будинках, парканах, деревах, пам’ятниках. Рупорним голосам з Майдану «підтакують» бібікання машин, футбольні дудки, «адреналінові» пісні (репертуар Славка Вакарчука уперемішку з народно-бойовим «Лента за лентою набої подавай...»), вигуки «Слава Україні!»...

«Януковича — на «ёлку»!»

Після Євромайдану Янукович до кінця своїх днів не забуде, як називається новорічне дерево. Президентові й у страшному сні не снилося, що на четвертому році його царювання мільйони українців зіллються у бажанні підсадити його з президентського крісла на голов­ну «ёлку» країни.

На місці, яке озвірілі «беркутівці» окропили кров’ю євромайданівських відчайдухів, виріс пам’ятник народної ненависті до Януковича і його режиму. Люди фотографуються біля обвішаного вінками і «прокльонами» металевого скелета (піраміди з хвоєю мітингувальники прилаштували під барикади, якими обгородили Майдан).

Починаєш розглядати прикріплені до ялинки плакати з написами та малюнками — і не можеш відірватися. Це — українська стіна плачу крізь сміх. Чиясь рука намалювала для Януковича електричний стілець і підписала: «Батя, це для тебе». Хтось небесні сили на боротьбу з режимом закликав, причепивши до ялинки плакат з написом «Богородиця, Яника прожени!»...

Експонати у цьому музеї народного гніву постійно поповнюються. Повернувшись до «ёлки» через годину, побачите на ній нові «послання» і «посилання». А за сотню метрів від ялинки, на Європейській площі, стовбичать сітілайти з розцяцькованими афішами, які закликають киян і гостей столиці повеселитися на «ялинковому святі». «Головна ялинка України — краща новорічна казка для всієї родини. Справжня новорічна пригода-2014» — голосять написи на афішах.

На щитах біля Кабміну — вінки і цукерки

Сказали б мені колись, що висітиму на загорожі перед Кабміном, покрутила б у відповідь пальцем біля скроні. А дарма. Перебазувавшись з Майдану під Будинок уряду і почувши, що тут отаборився кримський «Беркут», не змогла встояти перед бажанням подивитися на «стервятників» у касках, які, за бузувірським наказом, влаштували на Майдані нічну «м’ясорубку». «Беркутівці», які допівсмерті тлумили беззахисних хлопців і дівчат, після свого «подвигу» спокійно біля Кабміну огніздилися. Автобуси з кримськими номерами (причому «цивільними», а не міліцейськими) вишикували за огорожею біля центрального входу до будівлі уряду. За ними і тусувався залітний «Беркут». Коли видерлася на загорожу (таких, як я, багато було), двоє «дітобивць» про щось розмовляли одне з одним, припершись до автобуса і вдаючи, що не помічають ні фотоапаратів, ні поглядів, ні адресованих їм вигуків з натовпу (кілька хлопців біля мене саме обмірковували вголос, чи такими ж сміливими, як на Майдані, були б ці «по...и» у касках, якби їм кинути зараз за огорожу пляшечку-другу з коктейлем Молотова).

Виставили б цих «героїв» на передову біля Кабміну, щоб не прикривали свої спини автобусами. Хай би демонстрували своє зухвальство перед розгніваним натовпом. Та замість «беркутівців» металеві щити на в’їзді до Кабміну підпирали зо два десятки хлопців у міліцейській формі. Треба було їхні обличчя бачити. Особливо хлопчини (йому років 20-22), який спостерігав за подіями по інший, «протестний» бік щита з таким неприхованим жахом і відчаєм, що дивитися на нього без жалю неможливо було. Здавалося, від кожного різкого руху у натовпі сахається.

«Міліція — з народом, менти — з уродом!» — заводив мітингувальників біля Кабміну речитатив з рупора. Доповнювали словесний «реп» написи на загорожі (на одному зі щитів написано: «Я б’ю жінок»). Хтось почепив на неї вінок, а хтось поклав зверху на щити цукерки.

«Беркутівського» «перцю» надихалися...

Поки на Майдані, де зібралося кількадесят тисяч, звучали словесні канонади з революційного «броньовика», на Банковій пролунали звуки пострілів. Через кілька хвилин у моїй кишені розривався від шквалу «есемесок» мобільний. Між повідомленнями — дзвінок. «Слава Богу, додзвонилася! А то думала, що з вами вже щось сталося. Набираю — і немає зв’язку», — вирвався зі слухавки схвильований голос подруги (усі отримані «есемески», а їх від мами і друзів дванадцять за раз прийшло, одного змісту були — «вам телефонували»). «На Банковій стріляють, у новинах показали! Не йдіть туди!» — кричала у телефон подруга.

Через хвилину ми з чоловіком і братом (рішення йти під президентську Адміністрацію було одностайним) вже рухалися у напрямку Банкової. Звуки пострілів частішали, але, навіть вийшовши на Інститутську (вулиця веде від Кабміну до АП), не побачили ні паніки серед людей, ні диму, ні побоїща. На запитання, що відбувається і звідки стріляють, ніхто нічого не міг пояснити. Люди, як і ми, йшли на звуки пострілів, які лунали уперемішку з ревом «швидких». Лише біля будівлі Нацбанку, коли у повітрі запахло чимось їдким і тут же у горлі та носі запекло, у голові промайнуло: «Це ж газ». У кишенях були пов’язки (їх про всяк випадок купили в аптеці ще перед тим, як іти на Майдан). Але і в них душив кашель. Очі ж пекли так, наче їх поперчили.

Не встигли ми отямитися після газової «інгаляції», як у вухах просвистіло: «Беркут» пішов!». І натовп ломанувся у зворотний від Нацбанку (Банкова — за рогом) бік. Схопившись за руки (щоб триматися разом), ми з чоловіком і братом побігли, куди натовп ніс. Інструкції, що робимо і де зустрічаємося, якщо раптом загубимо одне одного, викрикували на ходу.

І не думала, що вмію так швидко бігати, та ще й перестрибуючи через металеві загорожі на клумбах. Чи було страшно? Звісно. Але страх потрапити під «беркутівські» кийки був не на першому місці. Може, тому, що «Беркут» був позаду, і невидима загроза здавалася не такою страшною. А ось охоплений панікою натовп був перед очима, і вже від самої думки, що достатньо впасти і тебе затопчуть, адреналін у крові зашкалював. Не менше лякало і те, що у всьому цьому хаосі можна загубити рідних і не знати, що з ними.

І проїжджа частина, і тротуари перетворилися на живий «ескалатор». Хтось дорогою забивався у внутрішні дворики на Інститутській, загороджені металевими брамами. Вже потім, коли відходила від шоку, подумала, яке місиво влаштували б «беркутівці», якби просунулися ще далі від Банкової й увірвалися у ці дворові клітки, в які загнали себе налякані хлопці і дівчата (під час побоїща на Банковій була переважно молодь).

Звуки пострілів («стріляли» шумові гранати) позаду не стихали. Але натовп почав пригальмовувати. Коли ж зупинилися, змогла роздивитися «штурмовиків» президентської Адміністрації. Хтось, рятуючись від газових «дезодорантів», замотав обличчя шарфами. Хтось був в аптечних масках. Дехто і ретельніше підготувався, екіпірувавшись не лише протигазом чи респіратором, а й шоломами, будівельними касками, саморобними наколінниками і нарукавниками (примотані скотчем до рук і ніг пластикові пляшки) проти «беркутівських» кийків.

Зупинившись, люди стояли і розгуб­лено прислухалися до новин з передніх рядів. А потім знову рушили у напрямку Банкової. Дорогою розступалися перед машинами «швидких», в яких (крізь вікна було видно) допомогу надавали одразу кільком пораненим. Двоє чоловіків винесли з натовпу на тротуар напівпритомну дівчину (мабуть, газу надихалася). За кілька метрів далі на бордюрі сидів хлопчина з перебинтованою головою (у нього руки трусилися).

Перед поворотом на Банкову з натовпу прокричали: «Формуємо колону! Стоїмо! Ніхто не біжить назад! Нас достатньо, щоб «беркутня» не повалила!». Два ряди хлопців у шоломах і касках, взявшись під руки, перегородили вулицю живим щитом. Але натовп позаду них приєднуватися не поспішав. «Яка колона? — перемовлялися між собою люди. — Скільки нас, а скільки «Беркута». Людей мало — замісять».

Вишикувати «бронеколону» не встигли. Коли останні ряди тих, хто протиснувся на Банкову, почали задкувати, а повітря знову заволокло димом і запахом газу, було зрозуміло: «Беркут» вдруге пішов у наступ, відтісняючи штурмовиків до Нацбанку. І знову — масовий забіг з перешкодами під завивання «швидких». Другий, і останній. «Тут «беркутня» голови трощить, а на Майдані пісні-пляски. Хай би хоч третина тих, хто там веселиться, сюди підтягнулася. А вони поспівати до Києва приїхали», — обурювалися у натовпі. Постоявши з півгодини і не дочекавшись підмоги з Майдану, люди почали розходитися. Якби не розтрощені таксофонні будки, скло під ногами і закривавлені пов’язки на головах тих, хто опинився в епіцентрі побоїща, здавалося б, що ніякого штурму на Банковій і не було.