РУСЛАНА: «Я зняла кліп у в’язниці, бо ґрати – це символ сьогоднішньої України»

Руслана звертається до мас-медіа, колег по цеху та усіх небайдужих приєднатися до акції «Не мовчи!» проти беззаконня, свавілля та заанґажованості судової гілки влади в Україні. В ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту “ВЗ” Руслана розповідає, чому потрібно підніматись на активний спротив та яким мечем варто рубати несправедливість.

— Декілька тижнів тому була з концертами в Америці, — емоційно розповідає “ВЗ” Руслана. — Виступи відбулись “на ура!”. Але атмосфера була напружена. Ті люди, які у 2004 та 2005 роках випитували у мене найменші подробиці про Україну, впивались нашим позитивом, енергетикою, раділи з нами, зараз із вихованості запитували одним реченням “Ну що там?” або мовчки опускали очі. Для мене це стало болісним контрастом. З прогресивної країни із величезним потенціалом ми перетворились у ніщо. Коли ми в Україні варимось у цьому брудному сокові, настільки звикаємо, що не помічаємо бруду. Для нас це стає нормою. Але за кордоном на повну силу відчувається, у яку гнійну яму впали. Коли повертаєшся в Україну, хочеться іти на конфлікт з людьми, які нас отруюють. Набридло миритись із тим, що останніми роками на Україну дивляться зі співчуттям.

— Ви гаряче підтримували патріотичний дух українців під час Помаранчевої революції. Але після того, як ідеї Майдану знівелювались, довго не обговорювали цієї теми...

— Після того, як помаранчевий Майдан і його ідеї втоптали у багно, навіть чути нічого не хотіла про політику. Слово «патріотизм» почало дратувати. Перестала носити українську символіку. Але після повернення з Америки свідомість знову перевернулась. Не боюсь казати все, що думаю. Нехай садять, усіх не пересаджають. Є люди, які сьогодні за ґратами. Їхня провина не доведена на правовому рівні. Долі цих людей вирішує скомпрометована суддівська система під керівництвом влади. Чому ми мовчали, коли за ґрати кидали Тимошенко, Луценка? Запхали українську мову до одного місця. Потім засудили Павличенків. А ми проковтнули ці факти, наче так і має бути. Невже не розуміємо, що ковтаємо лайно. Це потрібно випльовувати і боротись з тими, хто нас ним годує. Оголошую глобальний відкритий протест! Приєдналась до акції “Свобода Павличенкам”, доля яких є уособленням свавілля судової системи України. Будь-яка людина в Україні може бути не захищена судовою владою, а знищена нею. Українська судова система і її працівники є уособленням не верховенства закону, а ґвалтування невинних людей. Судді відверто демонструють свою владу, не боячись нікого. Їхня політична мотивація прочитувалась і у справах Тимо-шенко, і Луценка, і Павличенків. Сором бере за український суд, який виносить рішення під диктовку. Ніхто про це не кричить. Навіть журналісти лише констатують факти, жодним чином не впливаючи на ситуацію. Звертаюсь до працівників мас-медій, колег-музикантів та всіх небайдужих людей приєднатись до акції “Свобода Павличенкам”, гасло якої — “Не мовчи!”. Це глобальна акція, яка торкається кожного з нас. Людям потрібно додати надії. Але кожен її сам для себе мусить сформувати. Не потрібно чекати на лідера, який приїде на броньовику, як Ленін, і почне запалювати штучними гаслами. Це вже не діє. Кожен сам для себе мусить сформувати ідею як рухатись далі. Ми ж не тупа маса, якій потрібен ідол, який би вішав нам лапшу, а ми слухняно її збирали. Досить лапші! Не можна бути байдужими. Якщо сидить за ґратами Юля Тимошенко, то нехай поруч сідають Ющенко та Янукович, вони ж добре знають, що їм є за що сидіти. За такими ж критеріями за ґрати потрібно посадити усіх міністрів. Чому дозволяємо гадити собі на голову? Обтираємось і сидимо мовчки далі. Показуємо, що ми — безхребетні. Ніколи не була такою Галичина, зрештою, ніколи не була такою Україна! Це наша Батьківщина, а ми її віддали ворогам.

— Своє перше революційне слово ви кажете через кліп «Це Ейфорія!»...

— Коли поверталась зі Штатів, у голові несподівано вибухнула ідея. Щось наче вдарило мене зверху. Тюремна тема уже декілька років лежала на поверхні, але ми настільки загрузли у ній, що не помічаємо вже. Вирішила зняти кліп за ґратами. Ґрати — це символ сьогоднішньої України. Апокаліпсис накрив нас. Зйомки пройшли у Косому капонірі — унікальна споруда на території Нової печерської фортеці середини XIX — початку ХХ ст. Не випадково обрали саме це приміщення. Це була в’язниця, де в умовах суворого режиму утримували політичних в’язнів. Приміщення моторошне. Охоронці нас попередили, що зйомки потрібно завершити до дванадцятої години ночі. Бо опівночі тут чути крики, плач, видно тіні людей.

Не хотіла цьогоріч навіть йти на вибори голосувати. Була впевнена, що мій голос зарахували ще до того, як я прийшла на дільницю. Але чоловік переконав іти на голосування для заспокоєння совісті. Все, що сьогодні пов’язане з політикою, викликає у мене спротив. Хочеться бунтувати.

Мовчання — прірва. Якщо будемо далі ковтати всю нечисть, яку нам кидають, у нас і в України не буде майбутнього.

— Увесь цей спротив ви хотіли показати через кліп «Це Ейфорія!»...

— Ейфорія — це символ свободи. Довго думали над сюжетом відео. Перша ідея ґрунтувалась на тому, що ми з балетом танцюємо у різних заборонених місцях. Поліція нас заарештовує за те, що ми — вільні, хочемо показати своє мистецтво людям і нічого не боїмося. Режисер Семен Горов, з яким давно співпрацюю, сказав, що потрібно зосередитись на одному моменті. Він переконував, щоб дія кліпу відбувалась лише у тюрмі. Довго сперечались. Вагалась, адже пісня “Ейфорія” — світла, позитивна. А тут — всі зйомки лише у тюрмі, серед агресії та страху. Але довірилась Горову, він переконав, що відчуває цю тему. За сюжетом відео ми опинились у постапокаліпсисі. Навколо — зруйнований Київ. Мене, як головну героїню, кидають за ґрати, нічого не пояснюючи. Не розумію, що відбувається, починаю співати для людей, які вже давно сидять у клітках, вселяю у них надію словами: “Прийде день, знаю я. Сонця схід — ейфорія. І спалахне ця зоря — ейфорія!”. Усі наче прокидаються зі сну, танцюють і рвуть ґрати. Охоронці починають гамселити засуджених, а мене, як організатора бунту, забирають на допит і катують. Спершу хлопці били мене упівсили, але це було помітно на відео. Вирішила йти до кінця, тому сказала, щоб лупили на повну. Відчула, що таке справжній фізичний біль. Моє тіло було вкрите чорними синцями. Аби глядач зрозумів, що все відбувається насправді, нас безпощадно зі шлангів обливали крижаною водою у приміщенні, де температура ледь піднімалась над позначкою нуль. Такий прийом зйомок використовується у світовому кіно. Якщо хочеш добре зіграти роль, мусиш влитись у неї на всі сто. Знала, яке відео хочу зняти. Це перший кліп, на зйомки якого заборонила мамі приїжджати. Коли батьки побачили знятий матеріал, заплакали.

— Одну з провідних ролей у кліпі виконує бандура...

— Думала, після трембіти вже не зможу знайти нічого більш колоритного. До певного моменту бандура була заїждженим елементом української культури. Цей інструмент сприймався як шароварщина, застаріла тема. Режисер Семен Горов подав ідею залучити до кліпу бандуру. Вагалась, але коли почула гру на бандурі Романа Гриньківа, була вражена. Це фантастичний бандурист. Коли він бере до рук бандуру, навколо віє містикою. Для мене бандура стала новим символом в музиці. Використали звук бандури у танцювальному реміксі — це музична бомба. Будемо надалі використовувати бандуру, перетворюючи цей елемент у музиці на повноцінну субкультуру.

У кліпі “Це Ейфорія” за допомогою бандури зробили промовистий сюжет. Молодий хлопець грає на бандурі за ґратами. Заковуючи у кайдани бандуру, заковуємо Україну, кожного із нас. Сьогоднішня українська екзотика — це вільна душа за ґратами.

— Ви зрозуміли, що на місці музиканта можете зробити більше, ніж у Верховній Раді?

— Музика — сильна зброя. Недалекоглядні наші політики, якщо цього не розуміють. Якщо у пісню вкладати ідеологічні речі, без зусиль вкладаєш їх у голови, у ментальність народу.

У США, Європі вже чекають на мій меседж. Розіслала їм фрагменти відео із поясненням, що хочу донести до світу. Мій протест лише починається. Відео — це лише буква “а”. Але в українському алфавіті 33 букви.