«Його метою було одне — вижити!»

3 cічня в Україну з російського полону повернулося 230 військовослужбовців. Для рідних полонених це стало неочікуваним сюрпризом, бо тривалий час росіяни не хотіли проводити обміни. У Головному управлінні розвідки повідомили про певні зрушення в питанні обміну полоненими. Водночас у російському полоні досі залишаються чимало українців. 7 січня родичі полонених військовослужбовців, зокрема захисників Маріуполя, зібрались на акцію Free Azov, аби нагадати, що «азовці» досі у російському полоні… Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з дружиною звільненого з полону військового медика Остапа Решітника, пані Ольгою. Її чоловік служив у маріупольському шпиталі, був санепідінструктором. Розпитую дружину про її чоловіка та його службу.

— Остап після школи відбув строкову службу в армії. Після цього захотів спро­бувати себе у військовій сфері, — каже Ольга Решітник. — Так склалося, що по­трапив до військової санстанції, яка на­лежить до медичних служб. 2009 року підписав перший контракт, йому сподо­балось, і так це триває дотепер.

2014-го, коли почалася АТО, уперше поїхав на схід. Відтоді їздив регулярно, їх відправляли туди на ротації. Перший рік щотри місяці вони туди їздили. Потім була ротація, і на пів року міг поїхати. До початку повномасштабної війни щороку був на ротаціях у різних точках.

— Розповідав вам про службу на сході?

— Я старалася не випитувати. Розумі­ла, що це для нього не зовсім легко. Але ця робота йому подобалася, вона його затягнула.

— За два дні до повномасштабного вторгнення ваш чоловік поїхав до Ма­ріуполя…

У них була чергова ротація. 18 люто­го 2022 року виїхав зі Львова. Мав їхати у Маріуполь, у шпиталь. А 24 лютого по­чалися перші бої, обстріли… На той мо­мент ми з ним фактично не спілкувалися. Був поганий зв’язок. В середині берез­ня, коли на госпіталь скинули авіабомбу, чоловік дивом залишився живим… Отри­мав поранення. Дівчина з його підрозді­лу, Анастасія, йому допомагала, роби­ла перев’язки. Розповідала, що всі були здивовані, що Остап вижив. Усе було в диму, все чорне, і ось якоїсь миті ви­ходить Остап… Після звільнення Остап розповів мені у телефонній розмові, що зрозумів: якщо залишився живим у Ма­ріуполі, значить, це недаремно. Ця думка допомагала йому в полоні. У нього була одна мета — вижити!

— Чоловік розповідав, як потрапив у полон?

— Ні. Я стараюсь дуже не розпитувати, даю йому можливість, щоб він сам про все розповів.

— А коли зв’язок з вашим чоловіком обірвався?

— Останній раз дзвонив до донечки 1 березня 2022 року. Після цього було кілька повідомлень. 3 квітня ми отри­мали останнє повідомлення зі словами «Живий-здоровий». З того часу зв›язку з ним не було. Наприкінці квітня я поба­чила фото Остапа на російському Теле­грам-каналі. Загалом, було підозріло, що місяць чоловік не виходить на зв’язок. Мала бути хоч якась звісточка від ньо­го. Тоді зрозуміла, що він у полоні. Після того, як побачила його фото, я написа­ла заяву в СБУ, поліцію. Остапа оголо­сили у розшук. Я постійно телефонува­ла на «гарячу лінію» СБУ і запитувала, чи моя заява розглянута. Мені відповіда­ли: «Наберіться терпіння, ми робимо все можливе». А потім його внесли у списки.

— Ви весь час тримали руку на пульсі…

— Родичі працівників (медиків) Марі­упольського 555-го госпіталю, які по­трапили в полон, об'єдналися, ство­рили спільну групу у соцмережах. Завдяки керівнику ГО «Військові меди­ки України» Андрію Кривцову був ши­рокий розголос. Усією групою ми писа­ли в усі інстанції, робили все можливе щодо звільнення наших рідних. (В од­ному з інтерв'ю Андрій Кривцов розпо­відав, що, згідно із Женевськими кон­венціями, медиків не можна утримувати у полоні. На це потрібно звертати увагу різних міжнародних інституцій, аби вони бачили злочини, які чинить росія. — Авт.).

— Міжнародні організації вам допо­магали?

— Коли ми почали працювати з паном Андрієм, підключились міжнародні ор­ганізації. Наприклад, Червоний Хрест ві­діграє посередницьку роль. Він впливу не має. Вони себе називають гуманітар­ною групою. Допомагали передавати до­кументи від різних служб. Але впливу у звільненні, на жаль, вони не мають. Хоча якщо в них є якась інформація, то її та­кож передають. У деяких моментах рід­ні були озлоблені. Чекали рідних з поло­ну, а нічого не відбувалося. Довго обмінів не було. Дуже багато рідних були у відчаї. Хотіли йти будь-куди і робити будь-що — аби тільки про їхніх рідних почули.

— Ви продовжували шукати інфор­мацію про Остапа на російських па­бліках?

— Кожен раз переглядали там інфор­мацію. Вдивлялися в усі відео, фотогра­фії. Ми були впевнені, що Остап живий. Це мені, мабуть, і допомагало тримати­ся. Єдине, чим ми себе заспокоювали: нам трішки треба почекати. І ми дочека­лися!

— Ви знаєте, де саме Остап пере­бував у полоні?

— Це була колонія під Уралом. Суворо­го режиму.

— Ваша донька Юстина так чека­ла батька! Писала зворушливі пости у Фейсбуці… Очевидно, у доньки з батьком сильний зв’язок.

— Донька, як і батько, стримує свої емоції (Юстині - 13. — Авт.). Коли це все почалося, одного вечора донька каже: «Мамо, я би хотіла про тата щось написа­ти». Я кажу: «Донечко, пиши». «А як я маю це сформулювати?» — питає. Кажу: «Доця, пиши так, як відчуваєш. Ти висловлюєш свою думку». Я їй скинула фото з батьком. Після звільнення донька казала батько­ві у телефонній розмові, що на цих фото вона маленька. Треба обов’язково зроби­ти нові фотографії!

— Головне, ваша донька щиро ві­рила, що скоро зустрінеться з бать­ком… Про це писала у соцмережах.

— Вона дуже його чекала. Весь цей час спала з фотографією тата (голос у мами тремтить. — Авт.). Син — молодший. Він також чекав, часто згадував тата, плакав за ним. Але він як хлопчисько: «Треба по­чекати, значить, треба почекати».

— У ЗМІ часто пишуть про те, що шахраї виманюють гроші у родичів військовополонених. Ви з такими ви­падками не стикалися?

— Дякувати Богу, ні! Я була налашто­вана на те, якщо мене хтось незнайомий щось запитує, я ставлю «контрольні» пи­тання, а тоді даю певні відповіді. У таких випадках, у першу чергу, треба зберіга­ти тверезий і холодний розум. Тому що в паніці можна наробити багато помилок. Я спочатку також задумувалася над різ­ними варіантами. Думала самотужки шу­кати чоловіка… Комусь щось запропону­вати. Але якось воно так складалося, що ті думки відсіювалися, бо не виходило це зробити так, як би хотілося. Усе сходило­ся до того, що це робити не потрібно. На жаль, ми вплинути ні на що не можемо.

— І нарешті ви написали на своїй сторінці у Фейсбуці: «Мої діти щас­ливі. Довгоочікуваний дзвінок татка». Розкажіть, як це було?

— Це був другий відеодзвінок. Діти уже усвідомили, що тато вдома. А перший дзвінок був зранку 4 січня. Син говорив з батьком, був на емоціях. Ставив йому різні питання: «А що ви там робили?», «А чим вас годували?». Я його штурха­ла, щоб зайвого не питав. А донька мовч­ки спостерігала. Діти весь той час дуже переживали за тата. За тиждень до об­міну син побачив фотографію Остапа і дуже розплакався. Каже: «Мамо, я так скучив за татом!». На жаль, крім того, що нам треба ще трішки почекати, я не мо­гла йому більше нічого сказати.

— Але ви нічого і не знали…

— Ніхто нічого не знав! Списки з трьох­сот людей ще раніше були викладе­ні у мережу. Остап був у тих списках. У нас з’явилася надія. Ми себе тішили, якщо він потрапив у цей список, значить, справді щось десь відбувається. Але ста­ралися не покладати на це сильних на­дій, щоб потім не засмучуватися, не пла­кати. Кожен обмін — це очікування… Ми навчилися з цим жити і боротися.

— Я бачила скрін з відео на вашій сторінці, видно, що ваш чоловік дуже схуд.

— Коли мені зателефонували зі спец­служб і сказали, що він в Україні, очікува­ти дзвінка, я була шокована. А коли поба­чила його по відеозв'язку, у мене не було жодних емоцій. Він схуд на 30 кілограмів! Цей шок тривав майже добу. Потім по­чалися дзвінки від рідних, друзів, знайо­мих… Сну не було. Повноцінно ми змо­гли поговорили, коли чоловіка поселили на реабілітацію. Тоді вже прийшло усві­домлення, що він нарешті вдома.

— Чоловік розповідав, чим їх году­вали у полоні?

— Про харчування дуже не розповідав. Але сказав, що воно було мінімальне. Була і хвилина, щоби поїсти, і 30 секунд. Це гра на виживання! Те, що з полоне­них знущалися, для нас усіх, на жаль, не новина…

— Скільки людей з вашої групи, у яку ви об'єдналися, повернулося з полону?

— П'ятеро. А у нашому списку — понад сорок людей, які ще не повернулися.

— Чоловік говорив, скільки трива­тиме реабілітація?

— Це залежатиме від стану його здоров’я. Він разом з іншими полоне­ними проходить обстеження. Сьогод­ні вони здавали аналізи. Медична комі­сія буде вирішувати, у якому він стані, від цього залежатиме, у який термін повер­неться додому.

— Чи просив Остап, щоб ви йому щось приготували, коли він повер­неться додому?

— Він стриманий. Каже: «Не робіть ні­яких поспішних дій, висновків. Не треба до мене летіти. У мене все є - одяг, те­лефон. Нас годують. Я вдома! А решта — ще трішки почекайте». Та й медики не ре­комендують їхати у перший тиждень, бо треба дати їм оговтатися. Усвідомити, що вони вдома. Різка зміна обстановки також може бути для них травматичною.

— Донька все ще спить з фотогра­фією батька?

— Юстина вже заспокоїлась. До речі, батько також перечитував її сторінку у Фейсбуці. Він приємно здивований. За­питував, чи це справді вона писала, чи їй хтось допомагав? Казав, що йому дуже приємно. Донька каже: «Ні, я все сама». Юстина молодець. Трималася. Я також навчилася себе стримувати. Можливо, я і виглядала для когось «холодною». Але якщо би я показала якусь паніку, страх, це би відчули і побачили діти. Їм би від того не було краще.

— Що можете порадити рідним, які чекають з полону своїх?

— Звісно, буває важко чути «наберіться терпіння, ми робимо все можливе»… Але треба розуміти, що у роботі щодо звіль­нення полонених задіяно багато держав­них служб, спецслужби. Це об'єднана робота… А рідні мусять чекати! Уся ін­формація конфіденційна. Про звільнення можна дізнатися лише тоді, коли військо­вополонені перетнуть кордон України. До того моменту ніхто нічого не повідо­мляє…