Уряд заманює заробітчан додому. Гривнею

Через шалену втрату трудових ресурсів, що призводить до соціально-економічної кризи (щороку на заробітки у чужину виїжджає більше мільйона наших громадян) у Кабінеті Міністрів задумалися, як змусити українців залишитися працювати вдома і вкладати у вітчизняне виробництво зароблені у світах долари-євро. Для цього чиновники розробили механізм фінансової стимуляції трудових мігрантів. Сподіваються, що після цього наші трудяги вже не шукатимуть щастя у світах, а вкореняться на батьківщині.

У Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сіль­ського господарства ство­рили програму фінансової під­тримки заробітчан — її у вигляді законопроєкту незабаром пе­редадуть на затвердження до парламенту. Програма перед­бачає надання трудовим мі­грантам до 150 тисяч гривень на започаткування власного біз­несу в Україні — всього у бюдже­ті на ці цілі передбачено 108 млн грн. Ґрант підприємцям-почат­ківцям на їхню справу нададуть за умови, що «легіонери» додат­ково інвестують у нову справу рівнозначну суму власних, за­кордонних заробків.

Щоправда, є нюанси. Пре­ференції надаватимуть тільки тим, хто за кордоном працю­вав офіційно, платив податки, був застрахованим. Хто матиме поза 10 років «іноземного» тру­дового стажу, тому фінансовий ґрант від рідної держави діста­неться «на безповоротній осно­ві». У кого стажу менше, ті змо­жуть ці транші отримати у формі безвідсоткової державної пози­ки, яку повинні будуть погасити протягом наступних п’яти років. А ще управлінці обіцяють без­платно консультувати мігран­тів, навчати їх ведення бізнесу…

В уряді розраховують, що 2021 року в такий спосіб під­ставлять плече першим 700 трудовим мігрантам. Прем’єр Денис Шмигаль сподівається, що фінансова підтримка Кабмі­ну «дасть стимули для людей за­лишатися в Україні, відкрити тут власний бізнес, інвестувати ко­шти у свою громаду та у нові ро­бочі місця для українців».

Та ба! — шаленого ентузіаз­му у середовищі заробітчан ідея з офісу на Грушевського не ви­кликала. Сприймають її доволі скептично. Один з наших спів­розмовників, учитель за фахом зі Львова, пригадав, як у різні роки «рідна влада» намагалася «взяти під ніготь» тих, хто подав­ся по шматок хліба у чужі краї­ни, — «забуваючи» про те, що ці люди щороку пересилали додо­му не менше 14 млрд доларів.

— Пам'ятаю, як міліцію і пра­цівників сільрад змушували хо­дити по хатах і проводити облік заробітчан, — каже Петро Іва­нович. — «Винюхували» наших вимушених мігрантів фіскаль­ні, соціальні служби, відмовля­ючи незаможним родичам за­робітчан у субсидіях. Міністри погрожували оподатковувати наші заробітки — хоча податки ми платили там, де працювали. Нас лякали відмовою у наданні пенсій. Свого часу один із кер­маничів країни договорився до того, що назвав наших жінок-заробітчанок ледь не повіями. А коли нам за кордоном потрібна була якась юридична допомога від держави, в українських кон­сульствах до нас зазвичай ста­вилися зверхньо… Зрештою, спробуйте ви «вибити» цю до­помогу від держави — без хаба­рів простим смертним її не да­дуть!

Після педагога розмовляє­мо із механізатором із Терно­пільщини Сергієм Бойчуком, батьком трьох дітей, який, аби їх прогодувати, кілька останніх сезонів працює на фірмі «пана Влодека» під Лодзю. Фахи у на­ших співбесідників різні, а пози­ція — та сама.

— Мене ця «замануха» не ціка­вить! — каже Сергій. — Звичайно, хотів би започаткувати власний бізнес — але не в нас, а в Євро­пі. Тамтешнім чиновникам я по­вірив би, українським — у жод­ному разі! Своїми циркулярами, кабальними угодами-умовами, санкціями вони задушили би людину. Не вірю в їхню справед­ливість, щирість. Мій знайомий якось узяв кредит у банку. Ре­тельно погашав його. У кінцево­му внеску не врахував якихось потаємних комісійних 68 грн. Банкіри про це навмисно мов­чали, тихенько нараховували відсотки, штрафи. З часом на­бігла величезна сума боргу. Лю­дину поставили перед фактом. Ошелешений позичальник ледь не дістав інфаркту…

У нас немає правової, фінан­сової культури, стабільності — державні інституції постійно і на шкоду рядовому громадянину щось під себе змінюють, щось не домовляють. Обіцяють, за­певняють, а потім розводять ру­ками: так сталося… Краще пої­хати за кордон, заробити гроші, самому вкласти їх у власний біз­нес — і не бути нікому нічого винним. Бо з «державною допомо­гою» каші не звариш, можуть зробити тебе винним у всіх грі­хах, бізнес забрати. Я нашій системі не вірю!

Мій «шеф» у Польщі (має три потужні фірми, які спеціалізу­ються на будівництві доріг, ви­робництві й переробці м’яса, ремонті водних мереж) та вся його родина, по суті, живе на кредитах від своєї держави. По­зичальні відсотки дуже низькі — лише 3%, виплату розтягнуто на 25 років… Інший мій добрий знайомий Кшиштоф взяв у кре­дит 250 тисяч злотих — збуду­вав і умеблював хату, гараж, ку­пив машину. В’їхав у будинок і вже живе там. Заробляє в мі­сяць 5 тисяч злотих (в еквіва­ленті 37,5 тис. грн). Протягом 30 років щомісяця сплачува­тиме за кредитом одну тися­чу злотих. Решти заробітків йому цілком вистачає на без­проблемне життя. А я проживу в Україні все життя, але з наши­ми зарплатами-кредитами так і не зможу поставити собі хату Отож нехай не тішить нас влада своїми «пільгами»…