Книгу екс-­судді Зварича розкуповують як гарячі пиріжки!

Книга “Mein Kampf in Ukraine. Суддя-­комуніст”, яку екс-­голова Львівського апеляційного адміністративного суду Ігор Зварич, відбуваючи десятирічний строк, написав за ґратами, на цьогорічному Форумі видавців стала бестселером. Ще до офіційної презентації за три дні люди розкупили 300 примірників цієї книги. Київському видавництву “Саміт-­книга” довелося терміново друкувати та везти до Львова ще 200 примірників, необхідних для проведення презентації.

Представляв книгу Ігоря Зварича його син Віктор. Працювати з рукописами, які час від часу надходили від батька з­-за ґрат, було, не приховував молодий юрист, важко. Адже книгу Зварич писав “на колінах” ­ під час пересилок, у камерах, на зоні. Тому деякі речення рідним автора доводилося розшифровувати годинами. “Тюрма, камера 33, нари, невеличке, надійно заґратоване віконечко з видом на тюремний двір. Ряди колючої огорожі, височенна стіна. Забитий фекаліями туалет, нарди і ледь жевріючий нічник”, ­ описує своє “робоче місце “ автор у “вступному слові”.

На презентації книги Ігоря Зварича я не побачив жодного судді чи когось із публічних людей Львівщини. У залі сиділи здебільшого журналісти та “пересічні” книголюби, які під час форуму намагаються не пропустити жодної презентації. Чимало питань присутніх стосувалися не так змісту нової книги, як її автора. “Помаранчева влада, ­ пояснював долю батька Віктор Зварич, ­ призначила його головою Львівського апеляційного адміністративного суду, який розглядав важливі справи семи західних областей України. Та приблизно через рік влада зрозуміла, що голова суду не пригодований. Що цим призначенням вона зробила помилку...”.

За ґратами Ігор Зварич вирішив написати трилогію. Після першої книги, “Суддя-­комуніст”, у тому ж видавництві мають вийти книги “Суддя­-націоналіст” і “Не на життя, а на смерть”. Ці книги, вважає автор, мають зацікавити суддів, юристів, журналістів і пересічних читачів.

Знайомство з першою книгою Зварича “Суддя-­комуніст” у автора цих рядків викликало неоднозначні думки. Перш за все зауважу, що книга ­ читабельна. Автору вдалося цікаво, без зайвих “ахів-­охів” розповісти про своє дитинство, службу в армії, про навчання, роботу в районних судах. Для ілюстрації біографічних спогадів Зварич обрав звичайні кримінальні та цивільні справи, які йому доводилося розглядати. Та за кожною з цих справ ­ про розлучення партійного функціонера з дружиною, намагання райради забрати квартиру у бідної жінки, кримінальні походеньки у Львові сина одного з керівників радянської Вірменії ­ проглядаються сповнені драматизму людські долі.

Не менш цікаво знайомитися з “секретами” суддівського життя, про які розповідає Зварич. Він, скажімо, не приховує, що в часи СРСР спромігся вступити на “блатний” юридичний факультет лише завдяки тому, що під час служби в арміі вступив у КПРС. Розповідає автор і про “телефонне правосуддя”, і про нарадчі кімнати.

“Ще не почала слухатися справа в суді, ­ розкриває кухню правосуддя по-­українськи Зварич, ­ а сторони (обвинувачення і захист) знаходяться в абсолютно нерівному становищі. Прокурор може спокійно, на очах у всіх, заходити в кабінет до судді. Адвокат ховається по кутках, як загнаний пес, щоб, не дай Боже, хтось не подумав, що він хоче зайти до судді і теж домовитись... У радянські часи, та й тепер в Україні, судді та прокурори часто разом радяться, скільки років буде призначено в нарадчій кімнаті засудженому. Самий розповсюджений, ідеальний момент домовленостей між судом і прокурором тоді, коли різниця в роках між строгим прокурором і справедливим судом буде один рік...”.

Не менш цікаво знайомитися з міркуваннями Зварича щодо реформування судової системи. У книзі, наприклад, він порівнює радянських народних засідателів із нещодавно започаткованим судом присяжних. Письменник Зварич вважає, що суддів, аби вони були незалежними, слід обирати. Та проводити у суддівському середовищі тотальну люстрацію.

Водночас, читаючи цю сповідь екс­судді, вже з перших сторінок починаєш розуміти, що книга ­ дуже дієвий ідеологічний інструмент, який Зварич вирішив застосувати для відбілювання своєї персони. У прес­-релізі, який автор передав синові для презентації книги, Ігор Зварич зазначає: “Моя боротьба в Україні з тюремної камери ­ сіль цієї трилогії. Я боровся, борюсь і буду боротися з Брехнею і Фальшем...” Таким же пафосом віддають чимало сторінок книги. Мене ці намагання довести, що Зварич став невинною жертвою влади, дратували. Та багатьох людей, як прочитали цю книгу (особливо жінок), саме ці пафосні відступи автора зачепили за серце...