Богдан Стронціцький: «Неймовірні емоції були коли „Карпати“ за сезон забрали у „Динамо“ шість очок. І коли „Шахтар“ у Львові не вигравав протягом 10 років…»

Сьогодні маємо змогу оцінити Богдана Стронціцького, тепер уже наставника «карпатівської» юні, як футбольного експерта. Цікаві запитання ставили йому у редакції «Високого Замку» лауреати конкурсу футбольних провидців, який ось уже 30-й сезон проводить наша газета.

Всі три сини пов’язані з футболом

— (На відміну від двох останніх) перші три стартові поєдинки другого кола «зелено-білі» під керівництвом іспанського тренера провели невдало — одне очко у трьох матчах. У чому була причина?

— Тут більше не спортивних причин, а ментальних. Думаю, Франсіско Фернандесу перед початком сезону забракло часу для того, щоб адаптуватися в українському футболі.

— Ви — батько трьох синів. Чи мають вони відношення до футболу?

— Мають пряме відношення! Старший син Олег був воротарем «Карпатах-2», зараз він — старший тренер голкіперів в Училищі фізичної культури. Середній син, Едуард, — граючий тренер команди «Гряда», яка виступає у чемпіонаті Львівської області. Менший, Мар’ян, закінчив Університет фізичної культури за спеціальністю «спортивна реабілітація», уже три роки працює масажистом-реабілітологом у «карпатівській» команді U-19. Як воротар виступає у прем'єр-лізі Львівщини за Олесько.

— Під час професійної кар'єри ви мали особливі якісь ритуали перед виходом на футбольне поле?

— У багатьох футболістів вони є. Я, ступаючи на газон, хрестився. Правою ногою ступав на поле або переступав поріг. Воротарські рукавиці завжди спочатку одягав на праву руку.

— Зараз багато хто з гравців «на фарт» перед матчем не голиться…

— У наші часи такої традиції не було. Моє покоління було виховано так, що футболіст має виглядати акуратно, естетично. Зараз мода інша…

Ми мали іншу традицію — на початку сезонузапрошували отця Петра, священника з Брюховицької церкви, великого фаната футболу, щоб освятив нашу роздягальню, поле. А ще у нас був ритуал — перед грою замість прогулянки піти до храму помолитися.

Коли грав у Криму, всюди розмовляв українською

— Як зрозуміти нинішню співпрацю «Карпат» і «Руху»? За яким принципом відбувається обмін гравцями? За товариською домовленістю між президентами клубів?

— Думаю, суть цієї співпраці у тому, щоб з часом об'єднати дві команди в одну потужну. Можливо, хтось із президентів відповідатиме за дитячий футбол, а хтось — за дорослий. Не знаю, кому які відведено ролі. Час покаже.

— З ким із тренерів, футболістів вам найкраще працювалося?

— Я комфортно почувався з усіма — чи то виступаючи у «Карпатах», чи то у «Таврії». Головне — бути професіоналом. Професіонали розуміються з одного погляду, з одного слова. Із задоволенням згадую час у «Карпатах», коли там грали Мокрицький, Чижевський, Євтушок, Микитин, Назаров, Вільчинський. Все залежить від характеру футболіста. Якщо ти по-людськи комунікуєш зтоваришем по команді і тренером, то жодних проблем не виникатиме. У мене їх не було. Чи то при роботі з Маркевичем, Броварським, чи то з Юрчишиним, Іщенком — у Львові, чи із Заяєвим — у Сімферополі. Дружні відносини склалися у мене з іспанським фахівцем Серхіо Наварро, з яким працювали в одній ланці, досі з ним переписуємось.

— До слова, чи не складно було виступати у Криму? «Бандерівцем» не називали?

— Ставилися до мене у Сімферополі по-дружньому. Це були 2003−2004 роки. Де б я не був — на ринку, у магазині, на вулиці - всюди вільно розмовляв українською мовою, ніхто не мав жодних застережень.

А щодо моєї появи у «Таврії»… Покійний головний тренер Заяєв казав: кого хотів взяти у команду, того я і взяв. Хоча на той час мені було вже під 35-ть, я перебував у добрій спортивній формі. Анатолій Миколайович казав: мені потрібен надійний гравець, бо хочу бути не на останньому місці, як було це після першого кола, коли прийшов у команду, а вгорі турнірної таблиці. І ми завершили чемпіонат на сьомому місці. Вдома не програли жодного матчу.

Війна вплинула і на дитячий футбол

— Ви зараз виховуєте футбольну юнь. Чи бачите у цих дітях іскорку, бажання вдосконалюватися? Чи стануть вони нашою футбольною надією? Бо у «Карпатах» все менше власних талантів, гравців і тренерів шукаємо за кордоном…

— «Карпати» зробили ставку на вихованців свого регіону. Велику увагу у нас приділяють дитячо-юнацькому футболу. Відновлено спецкласи. Свого часу зі спортивної мапи щезла спортшкола «Карпати», вона не існувала п’ять років. І ту прогалину ми поступово намагаємося тепер заповнити. Вихованці СДЮШОР «Карпати» — переважно жителі нашого міста, приїжджають таланти і з області. ФК «Карпати» робить кроки назустріч: дітей забезпечують екіпіровкою, харчуванням. Я бачу плюси у цій роботі. Якщо і далі триватимуть такі професійні зв’язки з клубом, повне взаєморозуміння, наші вихованці прогресуватимуть все більше, згодом виступатимуть в U-19, у першій команді.

— Що тепер на першому місці у футбольної молоді: показувати класну гру чи заробити великі гроші?

— Ми стали залежними від війни. Дуже багато наших дітей разом зі своїми батьками переїхали жити за кордон. Тому кількість футбольних талантів у нас дещо знизилася. Це видно навіть по командах нашої Прем'єр-ліги. Майже всі «вундеркінди» покинули Україну, втікаючи від російської агресії. Якби не війна, рівень дитячого, юнацького і дорослого футболу у нас був би хорошим, мав би високий рейтинг в Європі. На жаль, обставини нині складаються так, що діти більше уваги надають матеріальному, фінансовому аспектам футболу, ніж суто спортивному.

А таланти у нас є. Взяти випускників УФК Артура Шаха, Ростислав Ляха (вихованці Володимира Вільчинського), Назара Домчака (тренер Тарас Павліш). Гадаю, з кожним роком кількість таких обдарованих юних футболістів зростатиме. Багато дітей до нас просяться…

— Вам з вашим досвідом не хочеться спробувати свої сили головним тренером професійної команди?

— Свого часу я був наставником тернопільської «Ниви». Цьому клубу часто заважали фінансові борги перед футболістами. Через це Федерація футболу за сезон зняла з нас 18 очок. Та попри це, ми «не вилетіли». Фінішували не останніми, а п’ятими-шостими знизу. Якби не відібрані очки, могли бути у трійці призерів.

Перший гол у «Карпатах» пропустив із 35 метрів

— Згадайте найбільш пам’ятний матч у своїй кар'єрі…

— Їх було багато. Запам’ятався і перший пропущений гол. У товариському матчі приймали тернопільську «Ниву». Я тоді із 35 метрів пропустив курйозний удар: м’яч після удару підстрибував, я хотів гарно взяти його в руки — і… пропустив. Після цього, за рішенням Мирона Маркевича, на шість турів сів на лаву запасних. Аж до гри із «Чорноморцем», коли «Карпати» виграли в одеситів з рахунком 4:3.

То була незабутня гра. Після першого тайму ми поступалися 1:3. Я тоді вийшов на заміну, хід матчу вдалося переламати на нашу користь. Відтоді виступав в основному складі фактично без заміни…

Кожна перемога пам’ятна, бо це — радість. Радість всюди: у команді, вдома, на вулиці. А які неймовірні емоції були коли ми за сезон шість очок забрали у київського «Динамо»! При переповнених трибунах 1:0 виграли на виїзді (тоді, пригадую, була сильна буря, злива, вітер перевертав рекламні щити). І з рахунком 2:1 перемогли ми динамівців вдома. У Львові люди сиділи на деревах, на торгових будках (в той час на стадіоні працював базар). У наші ворота при рахунку 2:0 гол після подачі кутового забив ударом головою Андрій Гусін…

Дуже багато пам’ятних матчів було. При мені із 1992 року протягом десяти сезонів «Шахтар» не виграв у Львові жодної гри.

— Чи не переживали, коли виходили на свій перший матч у футболці «Карпат»?

— Якби сказав, що не хвилювався, то збрехав би. Нагадаю, це була домашня гра проти «Чорноморця». Ми поступалися. Я вийшов на заміну, замінив Сергія Чабана. В одеситів тоді дуже хороші гравці були — Цимбалар, Нікіфоров. Як тільки я перший раз зловив м’яч після удару Цимбаларя, з’явилася впевненість. І далі все пішло, як має бути, хвилювання відійшли на другий план, я з головою поринув у вир гри. Вона, нагадаю, завершилася тоді важкою перемогою «Карпат» — 4:3.

Суперники штовхають, щипають, плюють, луплять по спині. А ти мусиш терпіти

— До яких заборонених прийомів вдавалися гравці суперника, щоб вивести вас з рівноваги?

— Найбільш складно голкіперу під час розіграшу стандартного положення. Хтось наступить тобі на ногу, штовхне, щипне, а хтось — харкне. Пригадую наш єврокубковий поєдинок із шведським «Гельсінкборгом». Суперник спеціально награв схему: троє чужих гравців вибігали ззаду штанги, пробігали біля голкіпера по лінії воріт і кожен ліктем чи кулаком лупив по моїй спині - для того, щоб відвернути увагу. Потім на тілі були синці. Але ти мусиш все це терпіти, тримати у полі зору м’яч…

— Червоні картки заробляли?

— Двічі. Першу отримав, будучи на лаві запасних. Ми грали у Дніпрі. Перший березневий матч. Холодно, сніжно — за розчищеним полем двометрові кучугури. Мирон Маркевич відправив мене розминатися за ворота. Ми поступаємося 0:1. М’яч вийшов за лінію воріт. Я підняв його і віддав нашому голкіперу Расулову — щоб швидше вводив у гру. А суддя Горожанкін свистить. Мовляв, м’яч не вийшов за поле. Расулов вжив міцне словечко. Арбітр подумав, що це я матюкнувся — і показав мені червону.

Іншу картку я заробив в ігровій ситуації. Ми приймали «Зірку» з тодішнього Кіровограда. Йшла 90 хвилина. На табло 0:0. Сашко Євтушок, щоб зберегти м’яч, вирішив із центру поля віддати мені пас. Передача у нього не вийшла — м’яч ледве котився. Гравець суперника підхоплює його і один мчить на наші ворота. Я вибіг назустріч. За межами штрафного майданчика відбив м’яч рукою. За це отримав червону. Але зберіг нічийний рахунок.

Про воротарів у «Карпатах» і у «Реалі»

— Чи не заслуговує грати першим номером у воротах «Карпат» талановитий Олександр Кемкін?

— Я особисто був ініціатором переходу Кемкіна у «Карпати», ми давно стежили за його виступами у «Минаї». В Олександра є багато плюсів. Але він має проблему: не хоче змінюватися, не сприймає поради, ігнорує тренерські зауваження, які мали би поліпшити його гру. Вважає, що все робить правильно. А футболіст повинен сприймати навчальні рекомендації тренерів належним чином. Під час матчів Олександр помилявся при виборі позиції, був часто «прив'язаний» до воріт. І при цьому критику сприймав «у штики».

Теперішній молодий голкіпер Назар Домчак прислуховується до порад своїх наставників, любить вчитися, робить правильні висновки. Як, зрештою, робив це його попередник Яків Кінарейкін, який нині виступає в Іспанії, де уклав контракт з «Вільярреалом». Це результат великої любові до футболу і високого професіоналізму. Звідси і фінансове благополуччя, про яке так мріють молоді футболісти…

— Прокоментуйте ситуацію з українським голкіпером у «Реалі» Луніним. Головний тренер тривалий час не бачив його в основному складі, віддавав перевагу Куртуа. Таке враження, що Андрій опинився у золотій клітці…

— У Луніна немає матеріальних проблем. З «Реалом» він виграв багато трофеїв, зокрема, перемагав у Лізі Чемпіонів. В його віці треба грати, а не сидіти на лаві запасних. Навіть, якби «Реал"очолив Зідан (про це багато пишуть), він опинився б у списку семи гравців, які змушені були би покинути королівський клуб. Тому Андрію слід шукати іншу престижну команду.