Передплата 2024 «Добра кухня»

«Хіллсборо»: правда крізь десятиліття

Дев’яносто шість уболівальників «Ліверпуля» у 1989-му загинули з вини… поліції

Навряд чи знайдеш у світі державу, влада якої не намагається врятувати власну філейну частину, списуючи помилки чи злочини на простих громадян, а ще гірше — на мертвих простих громадян. Та, на щастя, через увесь той тоталітарний морок вряди-годи проблискують промені справжнього громадянського суспільства — і віра у торжество справедливості спалахує з новою силою.

12 вересня Незалежна експертна комісія поставила крапку у розслідуванні причин масштабної трагедії на англійському стадіоні «Хіллсборо». Двадцять три роки минуло з часу загибелі дев’яноста шести фанів футбольного «Ліверпуля» у страшній тисняві на трибунах, а страшна правда «чорного квітня 1989-го» спливла на поверхню тільки тепер…

Болгарська ясновидиця Ванга пояснювала причину страждань людей їхнім невмінням забувати погане та пробачати. Мудрість сліпої бабусі зробила її безсмертною, однак кого мали прощати передчасно посивілі матері, якщо поліція славного міста Шеффілд звинуватила у трагедії саме молодих хлопців у червоній символіці. Власних синів (або чоловіків), які дружно відправилися підтримати рідний «Ліверпуль» у півфінальній грі Кубка Англії чи, може, журналістів, які описували сцени інциденту, навмисно видаючи крамольне за дійсне? Чимало знедолених опустили руки та щорічно — із вологими очима й «запеченими» душами — покладали квіти до меморіалу пам’яті загиблим поблизу клубної арени мерсисайдців «Енфілд Роуд». І тільки архієпископ Ліверпуля Джеймс Джонс невтомно наближався до істини. Вивчав архівні документи, добивався видачі засекречених файлів, разом з експертами опитував свідків… Багаторічна робота комісії знайшла своє відображення на 395-ти сторінках звіту та змусила схопитися за голову навіть холоднокровних європейців. Сьогодні родичі жертв трагедії знають, кому пробачати. Та чи простять?

Три кола пекла

Ще за тиждень від широко розрекламованого поєдинку «Ноттінгем Форест» та «Ліверпуля» віяло чимось недобрим. Незвичний для Туманного Альбіону початок о 15.00 за місцевим часом, капітальні ремонти дорожнього полотна на в’їзді до Шеффілда: за кілька хвилин до стартового свистка арбітра перед турнікетами «Хіллсборо» вишикувалася багатотисячна черга вболівальників з батьківщини «Біттлз». Спантеличений побаченим, шеф місцевої поліції Девід Дакенфілд наказав підлеглим відкрити найбільші ворота та запустити масу… до головного тунелю. Не у бокові проходи, які вели у напівпорожні сектори, а прямо на найбільшу бокову трибуну «Леппінгз Лейн», по вінця заповнену галасливою армією «в червоному». Ось тут і розпочалося найстрашніше: огороджені з трьох сторін металевими решітками, люди попервах добродушно тулилися, економлячи кожен квадратний сантиметр, а коли зрозуміли, що неконтрольований натовп заганяє їх у смертельну пастку, почали штовхати одне одного, божеволіти та задихатися.

Сам матч був призупинений вже на шостій хвилині, проте стюарди та стражі порядку не одразу зрозуміли усе жахіття ситуації і сприйняли спроби найбільш вправних фанів «Ліверпуля» вилізти на решітки за хуліганське бажання вибігти на поле. Страшно навіть уявити картину: молоді хлопці якимось дивом вибираються з одного пекла, як тут на них вже чекало інше — у вигляді десятків оскаженілих вівчарок… Коли залізну огорожу таки відчинили, попід рекламні щити «Хіллсборо» посипалися скалічені тіла.

Крики розпачу, спроби надання першої медичної допомоги (під дахом стадіону у той момент перебувала лише одна бригада лікарів), плями крові на бігових доріжках — видовище нагадувало наслідки якоїсь середньовічної битви. Авжеж, про близькість цивілізації свідчили численні спалахи фотоапаратів. Ласі до різного роду сенсацій, репортери, немов зголоднілі стерв’ятники, «кружляли» навколо непритомних мерсисайдців та квапилися виконувати професійні функції. Однак вищою мірою журналістських цинізму та дилетантства стала реакція на подію з боку успішного бульварного видання The Sun. На першій сторінці газети редакція опублікувала «сенсаційний» репортаж з красномовною назвою «Правда», а його зміст шокував навіть вболівальників «Ноттінгем Форест». Несподівано виявилося, що у смерті дев’яноста шести вболівальників винні п’яні фанати… «Ліверпуля», які самовільно прорвалися у заповнений сектор, після чого справляли на покійних малу нужду, займалися мародерством та заважали поліцейським робити ще живим потерпілим штучне дихання. Головний редактор The Sun Кельвін Маккензі тільки у 1994-му надумав вибачитися перед родинами постраждалих та безпідставно звинувачених. Мовляв, ми повірили місцевій владі, зробили поспішні висновки тощо...

Пам’ять — добре, відповідальність — краще

Відтоді у спортивних активістів графства Мерсисайд і з’явилася «справа честі». Най­масштабніший слідчий проект в історії Великобританії завершився повним виправданням ліверпульських вболівальників та публічним втиранням носа газетярам-«аналітикам». У процесі копіткої праці Незалежна комісія зібрала сто сорок тисяч підписів мешканців півмільйонного міста (фактично кожен третій житель), без яких парламент країни не мав права видавати дозволи на розсекречення поліцейських архівів. Опрацювала, систематизувала — і видала «на-гора» приголомшливий результат.

Охорону стадіону «Хіллсборо» більше хвилювало те, що відбувається біля входу до арени, аніж на її трибунах; поліція не розуміла наслідків відкриття головних вхідних воріт і запуску вболівальників на матч єдиним потоком; рятувальна операція медиків виявилася неефективною через халатне ставлення муніципалітету Шеффілда до оперативної нейтралізації надзвичайних ситуацій такого роду; сто шістдесят чотири протоколи поліцейських містили неправдиву інформацію, а зі 116 міські чиновники вирізали потенційно небезпечні коментарі; двадцять чотири особи померли через десять-п’ятнадцять хвилин після інциденту — оперативні дії компетентних служб могли б врятувати їх життя; звинувачення на адресу вболівальників поліція висувала свідомо, намагаючись уникнути відповідальності за непрофесіоналізм.

Резонансне одкровення вийшло далеко за межі футбольного господарства країни і змусило поквапитися з реакцією найвищих осіб Об’єднаного королівства. Першим порушив мовчанку чинний прем’єр-міністр Девід Кемерон: «Сім’ї жертв трагедії постраждали двічі: спочатку вони втратили своїх близьких, а потім стільки часу боролися за правду. Із врахуванням усіх фактів, які з’явилися під час розслідування, вважаю за потрібне вибачитися перед родичами дев’яносто шести загиблих за той біль, який вони відчували впродовж двадцяти трьох років. Жахливо, що відповідальні особи знали про те, що «Хіллсборо» не відповідає нормам безпеки, однак дозволили провести на ньому зустріч такого високого рівня…».

Видається, глава британського уряду зробив офіційну заяву не просто від щирості душевної, а й через безпосередній вплив тієї події на його політичну кар’єру. 1989-го виконавчу владу у країні здійснювала та ж консервативна партія з Маргарет Тетчер на чолі, натомість перспективний Кемерон ходив тоді у міністерських радниках з економічних питань. Оскільки найбільші стадіони Англії до 1992 року (дата утворення футбольної прем’єр-ліги) знаходилися на повному державному утриманні, то безпека «Хіллсборо» почасти залежала і від рівня його фінансування офіційним Лондоном. От і маємо перший камінь в город чинного прем’єра, ряд вагомих контраргументів для лейбористів на наступних парламентських виборах, десятки порушених кримінальних справ. Так-так, винних у конституційній монархії можуть карати навіть через два десятиліття після вчиненого злочину. Називати одну з трибун на честь тридцяти дев’яти бідолах, засипаних уламками верхнього ярусу на бельгійському «Ейзелі», чи запалювати шістдесят шість поминальних свічок на оновлених московських «Лужниках» — це одне, натомість доводити розслідування до логічного завершення — таке навіть не всім розвиненим демократіям під силу. «Правда обов’язково восторжествує, якщо у неї вірити»: незряча Ванга і тут була права…