Підсумки війни з Іраном: чому в ній немає справжніх переможців

Нинішнє крихке перемир’я між США та Іраном більше нагадує стратегічний глухий кут, аніж тріумф американської дипломатії чи зброї. Хоча президент Трамп поспішає оголосити про перемогу, реальні результати війни виглядають значно скромнішими. Головні цілі — повне приборкання Тегерана, зміна режиму та остаточне знищення ядерного потенціалу — не були досягнуті повною мірою. Навпаки, безпекова ситуація в регіоні похитнулася: блокування Ормузької протоки та атаки на інфраструктуру країн Затоки стали новим важелем впливу Ірану, змушуючи союзників США сумніватися в надійності американського «парасольки безпеки».

Всередині самого Ірану режим, попри виснаження, зумів втримати владу. Хоча понад 21 тисяча авіаударів відкинули економіку країни на роки назад, політична трансформація відбулася не шляхом демократизації, а через посилення впливу Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). Новий формальний лідер Моджтаба Хаменеї фактично став фігурою, що легітимізує владу військових структур. Водночас спокуса Тегерана використати залишки збагаченого урану для створення ядерної зброї лише зросла, оскільки режим вбачає в цьому єдиний реальний засіб стримування майбутніх атак.

Війна також підісвітила внутрішні проблеми США та їхнього головного союзника — Ізраїлю. Попри військову міць, американський військово-промисловий комплекс зіткнувся з труднощами у швидкому поповненні запасів, а моральний авторитет Вашингтона зазнав втрат через агресивну риторику. В Ізраїлі ж, попри гордість за військові успіхи, спостерігається падіння міжнародної підтримки, зокрема серед американського суспільства.

Цей конфлікт став уроком того, що сама лише військова сила, позбавлена чіткої політичної стратегії та морального підґрунтя, рідко приносить остаточну перемогу. Поки росія та інші геополітичні гравці спостерігають за виснаженням ресурсів США на Близькому Сході, Вашингтону доводиться усвідомлювати: іноді війна, розпочата як демонстрація сили, лише виявляє межі цієї самої сили.