Обслуги у готелях більше, ніж відпочивальників

Довгоочікувана пора відпусток стартувала! Цьогоріч через коронавірусну кризу чимало країн знизили вартість відпочинку на морях-океанах. Щедрою до туристів виявилася і Туреччина. Спокуслива пропозиція підкорила й мене. Тож закінчення весни я зустрічала в Аланії.

У когось «вкрали» два дні, нам подарували добу!

Путівку замовляла заздале­гідь. Великим плюсом вважала відсутність у готелях гостей із Росії. Натрапляла на бюджетні пропозиції у Кемері за 9 тисяч гривень за двох на сім ночей за «все включено». Направду, в Україні на море за такі гроші за відповідного обслуговування не потикайся… Але перевагу відда­ла Аланії. Захотілося мати кра­щий сервіс та пляж.

Крім відсутності росіян та спокусливої цінової пропозиції, Туреччина вирішила порадува­ти українців ще одним бонусом — скасувала обов’язкові ПЛР- тести при в’їзді. Слід було лише оформити HES-коди, які давали право туристам перебувати поза готелем. У той час в країні ще діяв жорсткий локдаун, й у вечірню пору місцевим (а також усім, хто володіє нерухомістю у Туреччині) не дозволялося виходити на ву­лицю. Та найбільшим сюрпризом стало те, що туроператор пода­рував нам ще добу відпочинку за свій кошт. Бо відбулася накладка з авіарейсами. У той час як в інших українців через зміни графіка чар­терних рейсів пропадало до двох днів. Хоч календарно доби було витримано, адже людям ранковий рейс з Києва замінили на вечірній, а повернення додому, навпаки, з вечора перенесли на ранок.

Дві години — й літак приземлився в Ан­талії. Потрібно було знайти свій транс­фер. Звичного ажіотажу біля стійок опе­раторів немає. Бо людей дуже мало. Якихось 10 хвилин, й усі розсілися по ав­тобусах та помчали до берегів турецьких.

У свій готель ми прибули якраз на сні­данок. До поселення залишалося ще кіль­ка годин, але нас відразу запросили з до­роги перекусити. Завчасно у номери не поселили, проте виділили кімнату, де можна було залишити свої речі та перео­дягнутися. О 8-й ранку ми перші були на пляжі.

Пізніше з’ясувалося, що наш готель був закритий кілька місяців і тільки по­чав відновлювати свою роботу. Можна було помітити багато дрібниць, які вида­вали — ще не сезон. Це й гори каміння, нанесені штормами на береги, й зачи­нені бар та туалет на пляжі, не така різ­номанітна їжа, як мала б бути у готелях типу «5 зірок UALL», обмежена у часі ро­бота СПА-центру й водних гірок. Та всі ці недоліки виправили за два дні. Особис­то для мене ніщо не було проблемою. Бо мала найважливіше: чистюсіньке море, де камінчики виднілися на дні й на глиби­ні понад два метри, теплюсінька водич­ка (22−23 градуси), лагідне сонечко (до +30°С) й безумовна тиша! Цю тишу лише час від часу порушували… «Плач Єремії», «Казка», «Без обмежень», «Дзідзьо» та інші українські виконавці. Бо всюди по­ряд на пляжі, як виявилося, були україн­ці, які гарно відпочивали й разом співа­ли пісень.

Туреччина задихається без туристів

Наш готель розрахований на 3000 місць. Однак у перший тиждень після відкриття ледь можна було нарахувати сім десятків відпочивальників… Це ката­строфа для бізнесу! Й без слів було зро­зуміло: Туреччина задихається без ту­ристів. Обслуги у готелі — більше, ніж відпочивальників, готові виконати ледь не будь-яку твою забаганку. Звісно, укра­їнської тут ніхто з персоналу не знає. Ба більше, російської теж. Цю курортну зону називають «німецькою» (адже її облю­бували жителі Німеччини). Деякі праців­ники могли кілька слів зв’язати англій­ською. Але нам цього було достатньо — і дорослі, і діти розумілися.

А спілкуватися треба було, бо ж че­рез карантинні обмеження «шведський стіл» отримав нове «обличчя» — офіціан­та, який особисто накладав обрані вами страви (стояли за склом). А їх — десят­ки… Слід було перше не просто визна­читися, що їсти, а й придумати, як це людині пояснити. «Незручно!» — скаже хтось. Відповім: «Навпаки». Адже поміт­но менше було тарілок у туристів на сто­лах, люди ощадливіше обирали страви й менше залишали нез’їденого.

У номерах щодня прибирали до обі­ду, поки гості на морі. У перші дні на ліж­ку знаходили чудових лебедів. Та не під­тримана традиційним «ван долар» взамін прикрас з рушників, щедрість і фантазія турецьких покоївок закінчилася…

Зустріч з готельним гідом відбулася швидко. Він розумів, що під час каран­тину гуляти великою компанією мало хто хоче. Зате ціни на екскурсії до 30% зни­жені порівняно з попередніми роками. Ненав’язливо запропонував подорожі у крутий аквапарк та відоме багатьом Па­муккале. А потім розповів, як можна са­мостійно доїхати до найгарніших пляжів регіону… Правда, зробити це можна було далеко не завжди, адже через карантин не їздив громадський транспорт. Але нам пощастило — випали дні, коли обмеження трохи послабили. Ми взяли курс на фор­тецю Аланії та пляж Клеопатри.

До морозива — сувеніри у подарунок

Дорога, звідки б ти не добирався у межах району, коштує близько пів дола­ра в один бік. Не залежить, одну зупин­ку ти їдеш чи десять. Але якщо не розра­ховуєшся у лірах, будь готовий платити удвічі дорожче, бо решту з доларів чи євро дають без центів.

Набережна Аланії вразила порожне­чею. Якщо на кілька кілометрів була со­тня туристів, то добре. Над дорогою від­чиненими були лише кілька бутиків та продуктових магазинчиків. Ціни — по­мірні. Морозиво на будь-який смак мож­на було придбати за 5−6 лір (менш ніж 20 гривень) ще й отримати у подарунок сувенірчик — браслет, мушлю чи магні­тик, які зазвичай коштують 1−2 долари). Кукурудза, при тобі зварена, — 5 лір. Усю­ди — вивіски з копійчаними цінами на бі­лизну, купальники, пляжні сумки. У рази дешевше, як в Україні. Здивуванню не було меж, адже від тієї ціни ще ж можна було торгуватися. Бо це у турків в крові! Але торгуватися не було кому, бо ж ходи­ти по магазинах ніхто не поспішав.

Усі розпитували: «Звідки ви?». Почув­ши, що з України, турки ставилися дуже привітно! Я відчула, що кожен турист тут — це подія. Це так кайфово! Звісно, не втрималася й запитала, чи не сумно їм без росіян. У відповідь від усіх чула: «Ні». Хоча у душі не завжди вірила тим словам, бо ж наші сусіди становлять левову част­ку відпочивальників, а це — заробіток.

Українці здають апартаменти по 350−500 доларів за місяць

Пляж Клеопатри в Аланії розташо­ваний біля підніжжя скелі, на якій сто­їть знаменита турецька фортеця. Він за­чарував прозорістю води та кольорами моря. Такими барвами вдається насо­лодитися не усім гостям навіть найвиба­гливіших курортів. Водичка — казка! Не­подалік у бухтах швартуються поодинокі кораблики.

Зовсім поряд — фунікулер, яким можна піднятися до входу у замок. Гріх було не скористатися можливістю побачити Ала­нію як на долоні. Підйом — 30 лір (близько 120 гривень). А зверху відкривається не­ймовірний вид! Це будинки та готельчи­ки, що, як гриби, обліпили пагорби та бе­реги з одного боку та неприступні мури, що височіють над крутим обривом, з ін­шого. А на самісінькому вершечку — руїни візантійської церкви Святого Георгія IV-V ст. н. е. Туди вхід платний — 40 лір (близь­ко 160 гривень). Чи є там особливо ще щось подивитися? Я б сказала, ні. Але кілька цікавих кадрів зробити можна. Са­мій фортеці — близько 800 літ. Довжина її мурів — 6,5 кілометра. Оскільки замок було збудовано на місці більш давнього укріплення, то на території збереглися ще й кілька стародавніх будівель, серед яких цегляні цистерни, ванни та згада­ний храм.

Назад ми вирішили спускатися піш­ки. Дорога зайняла годину. Вечоріло, й сонечко лагідно пестило вже гарно за­смагле тіло своїм промінням. Яка насо­лода прогулятися старовинними стежка­ми! Біля підніжжя з іншого боку був порт. А там — продуктовий та промисловий ри­нок, супермаркети, де більш людно, та автостанція. Ціни на овочі — мізерні (у Ту­реччині багато теплиць).

Відпочинок вдався! Додому від’їжджали сповнені сил та чудових вражень. А ще — із новим запрошенням в Ала­нію. Бо познайомилися зі сім’єю із За­карпаття, яка давно має власну нерухо­мість неподалік та здає квартири у найм туристам. «Українців в околицях багато. Маємо групи у Вайбері та Вацапі. Хтось ближче, хтось далі живе від моря. За жит­ло власники правлять 350−500 доларів за місяць, залежно від сезону, кількості кім­нат та розташування. Ми свої здаємо відразу на рік. Коли закінчується оренда в якійсь квартирі, самі приїжджаємо на відпочинок з дітьми на місяць-два, а тоді — знову її у найм, й повертаємося в Укра­їну», — розповідає пані Інга.

Коли сіли в літак і пілот повідомив, що у Львові 9 градусів тепла, вухам не ві­рилося. Адже покидали Туреччину, коли там було +32. І ось на підльоті до Львова в ілюмінаторі побачила… сніг! Він сипав між хмарами, а на землю опускався ряс­ним дощем. Вийшли з літака — і знову не­ймовірно захотілося у літо!