Вірмени моляться не «картинам», а Всевишньому

У попередньому репортажі про Вірменію («ВЗ» за 15 червня) я розповідала про сучасне життя вірмен — їхній побут, безробіття і ностальгію за Радянським Союзом. Але моя розповідь була б неповною, якби змовчала про те, що вірмени — глибоко віруюча християнська нація, котра пам’ятає про свою історію і оберігає святі місця.

Вірменію називають країною храмів і монастирів. Вірменія — перша країна, яка прийняла християнство, ще у 301 році. Однак церкви і монастирі у цій країні почали будувати ще у І столітті н. е., оскільки вірменські князі і царі повірили у Христа ще за його життя. У вірменських храмах зберігають святині і реліквії всесвітнього значення — мощі апостолів, волосся Діви Марії, частку Ноєвого Ковчега… З усього світу у цю країну приїжджають люди у церкву, де покоїться череп Івана Хрестителя, або у монастир, де й досі зберігають спис, яким прокололи Христа.

Важливим духовно-культурним та релігійним центром Вірменії уже понад 1700 років є Ечміадзін, який називають Святим містом. За словами нашого гіда Зари, той, хто приїхав у Вірменію і не побував у Святому місті, Вірменії фактично не бачив.

Історія Ечміадзіна тісно пов’язана з історією Ечміадзінського монастиря, будівництво Кафедрального собору якого почав перший Католикос усіх вірмен Григор Лусаворич. За легендою, він побачив, що Син Божий зійшов на землю і золотим молотом вказав на те місце, де має стояти святий вівтар. Саме тому зведений на цьому місці собор назвали Ечміадзін, що у перекладі означає «зійшов Єдинородний», тобто Ісус Христос. Відтоді Ечміадзін став духовним центром Вірменії — серцем вірменського християнства. Собор, що збудований у ІV-V століттях, є одним з найстаріших християнських соборів у світі. З 2000 року він поповнив список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Не буду вдаватися у деталі, коли і скільки реконструкцій пережив цей собор. Мене здивував інтер’єр всередині. На відміну від українських храмів, тут нема ікон, а лише фрески на стінах, як і в інших вірменських церквах. За словами Зари, вірмени не моляться «картинам», а лише Всевишньому. Вівтар закривають не Царськими Воротами, а… шторкою.

У святий Ечміадзін щодня тягнуться тисячі туристів з усього світу. У святому Ечміадзіні зберігають мощі святого Івана Хрестителя, святого Стефана Первомученика, святих апостолів Фадея, Варфоломея, Андрія Первозванного, а також інші святині — часточку тернового вінця і спис, яким прокололи Ісуса Христа.

Попри потужність і неймовірну атмосферу Ечміадзінського монастиря, на мене особливе враження справила інша святиня — монастир Гегард (на фото — вгорі). Це — унікальне творіння людських рук. Зали, вириті у базальтовій скелі, зберігають на своїх стінах унікальні барельєфи, з яких кожен — окремий витвір мистецтва.

Слово «гегард» вірменською означає «наконечник списа». Колись у цьому монастирі зберігали наконечник списа, який римський воїн Лонгін кинув у розіп’ятого Христа (спис Лонгіна, спис Долі, який пізніше перенесли в Ечміадзін). Монастир унікальний тим, що його будували, починаючи не з фундаменту, а з верхівки. Тобто прорубували скелю згори всередину. Заснували святиню ще у ІV столітті на місці священного джерела. Обитель спочатку отримала назву Айріванк — «печерний монастир». Сучасна назва належить до ХІІІ століття, коли у монастир перенесли легендарний спис. У монастирі, окрім церковних будівель, були навчальні центри, бібліотека, житло і господарські приміщення. Айріванк постраждав 923 року від намісника арабського халіфа у Вірменії — Насра, який розграбував цінне майно, серед якого унікальні рукописи, і спалив саму будівлю монастиря. Збитків монастирю завдали і землетруси.

Мене здивувала назва «монастир», бо насправді монахів тут нема. На території Гегарду живе лише священик, який щодня відправляє Службу для парафіян, що приходять із найближчого села. Грошей за вхід у монастир не беруть. Однак туалет тут платний — 100 драм (5 грн.). І не лише ця послуга платна. Оскільки у монастир щодня приїжджає море туристів, тут, звісно, працює невеличкий ринок. Під яскравими парасолями стоять продавці з суджуком (ковбаса), яєчним хлібом і всіляким іншим крамом. Якщо вмієте торгуватися, зможете придбати якийсь смаколик значно дешевше, ніж на ринку у Єревані.

У другій половині ХІІІ століття монастир купили князі Прошяни. За короткий час вони збудували печерні будівлі, що принесли Гегарду всесвітню славу, — печерну церкву, родову усипальницю, зал для зібрань і занять та багато келій.

Найбільше мене вразила каплиця Григорія Просвітителя, вирубана у скелі у 1177 році. Композиція каплиці, найімовірніше, була продиктована формою існуючої тут печери. Залишки фресок темних тонів, що збереглися на склепіннях, свідчать про те, що каплиця всередині була розписана.

А вже головний храм Гегарда був збудований трохи пізніше — у 1215 році. На стінах — величезні зображення тварин. Скажімо, на одному з фасадів — символ княжої влади: лев нападає на бика. Або, як спочатку здається, на одній зі стін у центрі голова бика, який тримає у роті ланцюг, яким охоплені шиї двох левів з повернутими до глядачів головами. Замість китиць хвостів зображені голови драконів, що дивляться вгору. А між левами — орел, що несе у кігтях ягня. Це — родовий герб князів Прошянів. Усипальниця сина князя Папака і його дружини Рузукан висічена у 1288 році на другому ярусі. Потрапити у неї можна крутими зовнішніми сходами і вузьким коридочиком у скелі.

Загалом, у скельних масивах, що оточують основні печерні споруди, на різних рівнях вирубано понад двадцять різних за формою приміщень. Деякі призначені для господарських потреб, інші — прямокутні каплиці.

Розповідаючи про монастирі Вірменії, не можу не згадати ще про одну реліквію — старовинний язичницький храм Гарні, храм бога Сонця Мітри. У горах, на схід від Єревана, де здається, що до вкритої снігом гори Арарат — рукою подати (хоч Арарат — на території Туреччини), починається провінційна Вірменія. Розбиті автомобільні дороги, подекуди залатані минулорічним асфальтом, продовжує розмитий дощем гостинець. Наш бусик зменшує швидкість і, попри те, що повзе, як черепаха, нас гепає на ямах. Лише 25 кілометрів відділяє старовинний язичницький храм Гарні від вірменської столиці, а повзти до храму треба понад дві години... Задовго до прийняття християнства тут царі в обмін на криваві жертовні дари просили богів про врожай і слухняних підданих. Храм був збудований у 76 році і став єдиним, який пережив період руйнування язичницьких храмів, що настав після того, як Вірменія у 301 році прийняла християнство. Попри те, що землетрус 1679 року зруйнував Гарні, у 1960-70 роках минулого століття вірменські археологи відновили святиню.

Редакція газети «Високий Замок» дякує Львівській облдержадміністрації за організацію цікавої подорожі.

Фото автора

Єреван, Вірменія