«Від гірської хвороби у товариша почалися галюцинації, шукали його до ранку у скелях...»

Луцький проектант ландшафтів Юрій Гаврилюк разом із друзями повернувся з Південної Америки, побувавши там на вершині Аконкагуа. Це гора в Андах, в Аргентині. Найвищий пік Південної і Західної півкуль, найвища точка Південної Америки (висота — 6962 м). Після цього сходження шлях українських альпіністів проліг до найвищого вулкана світу Охос дель Саладо (6891 м) у Чилі... Враженнями від цієї поїздки Юрій Гаврилюк поділився з “Високим Замком”.

- Юрію, до вашої групи входили досвідчені альпіністи?

- Так. Наші плани складені на багато років наперед, а цьогорічною мрією було піднятися на найвищу гору Західної і Південної півкуль Аконкагуа та на найвищий вулкан світу Охос дель Саладо. Сезон для підйомів обмежений кількома місяцями — з грудня по березень. Готуватися до таких сходжень треба заздалегідь. Група наша така: Олександр Оришко і Андрій Ірко, вони працюють з дітьми, навчають їх основ туризму, Денис Пісков, комп’ютерний геній. Усім моїм друзям по 33 роки, вони майстри спорту з легкої атлетики і туризму. Мені 58 років.

До речі, в Аргентині і Чилі альпіністів називають андистами, від назви гір - Анди. У рік здійснюємо по три походи: зимові лижні походи (Карпати, Урал, Скандинавія), велосипедні (Індія, Норвегія), “прогулянкові” Крим, Карпати, Балкани...

- В Аргентині чимало україн­ців... Зустрічалися з ними?

- Вони нас приймали як рідних. Коли я збирався в поїздку, знайомі попросили завезти передачу їхнім друзям у Буенос-Айресі. Спочатку я обурився - 8 кг зайвої ваги! (За допустимих 22 кг у літаку). Довелось залишити вдома дещо зі своїх речей. Колишні співвітчизники влаштували нам таку зустріч, такі екскурсії - ніби ми рідні.

Українці в Буеносі працюють менеджерами з продажу цигарок, авто, дизайнерами, лікарями... Отримують від 1 до 3 тис. доларів, мандрують по світу. Розмовляють українською. Емігрували хто сорок, хто двадцять, хто десять років тому. Знають, що у нас відбувається, цікавляться нашими думками з цього приводу. Навчили нас культури пиття чаю мате і приготування асадо (смаженого м’яса). Ми подарували їм сало, українську ковбасу і усі наші запаси гречки - її там практично немає, а та, що є, коштує (по-нашому) 200 грн. за кг.

В Аргентині та Чилі немає залізничного пасажирського транспорту, тому з Буенос-Айреса ми автобусом доїхали до підніжжя Анд і опинилися в націо­нальному парку Аконкагуа, де й почалося наше сходження на вершину.

- Читала, що найстаршому підкорювачу Аконкагуа, Скотту Льюїсу, на момент сходження було 87 (!) років. Підйом на цю вершину дуже небезпечний, трагічний список загиблих щороку попов­нюється.

- Класичний маршрут на вершину Аконкагуа не пов’язаний з особливими технічними труднощами. Головна проблема обумовлена значною висотою, а через близькість океану можуть бути сильні вітри. Вітер на вершині, буває, сягає 90 км за годину. Пересуватися тоді неможливо. Щоб піднятися на вершину, необхідно мати добру фізичну підготовку.

Дрібниць у такому поході немає. Важливо все: правильно підібране спорядження, аптечка, харчування. На сходження на вершину у нас пішло десять діб. Щоб легше перенести перепади висоти, потрібно пити від 4 до 5 літрів води на добу. Талу воду не так просто пити. Ми підсмачували її трав’яними чаями з України, додавали сушку. Альпіністи з інших країн йдуть на сильних знеболювальних таб­летках. Багато хто з альпіністів наймають супроводжуючих гідів, сплять у спеціально обладнаних будиночках, там же кухарі готують їм сніданки і вечері. Ми йшли без супроводу, ночували у наметах, їсти готували самі.

- Розкажіть про “гімалайський” спосіб підйому...

- “Гімалайський” спосіб застосовують, щоб краще акліматизуватись до висоти. Піднімаємось на чергову висоту, заносимо речі, залишаємо їх там, а самі спускаємось вниз і там ночуємо. Наступного дня згортаємо намети і йдемо нагору. Усе повторюється...

Перед підйомом на Аконкагуа кожному з альпіністів видають два пакети: один — для сміття, другий — для фекалій. При виході пакети здають. Це відстежують рейнд­жери, штраф за невиконання 200 доларів. Так дбають про свою природу лише на Деналі (Аляска) і на Кіліманджаро (Африка).

Ми звернулися по допомогу у сходженні у місцеву контору, що базується в Мендозе. Нам допомогли з мулами, щоб не тягнути вантаж на собі перші дні. Так само допомогли нам ці в’ючні тварини згодом, дорогою вниз. Клієнти фірми отримують право зупинятися в перших двох таборах на території, закріпленій за цією конторою, і користуватися туалетами та душовими кабінами. У перших двох таборах по дорозі на Аконкагуа треба було відмітитися у рейнджерів і пройти медичний контроль. Рейнджери ставлять у “перміте” (документ про перебування в країні) відмітку, без якої немає сенсу підніматися до наступного табору. Огляд у лікарів - річ добровільна, вони перевіряють тиск, пульс, кількість кисню у крові. Саме цей візит може стати вирішальним у майбутньому. Якщо немає відмітки лікаря у вашому перміте і з вами щось станеться нагорі, то евакуювати вас вертольотом будуть за ваш рахунок.

- Як дає про себе знати гірська хвороба? Чи усім вона дається взнаки?

- Усім. Але у кожного виявляє­ться по-різному: головні болі і нудота, відсутність сну і галюцинації. Вгору йти з кожним днем все важче і важче... В одного нашого колеги від гірської хвороби почалися галюцинації, він збився з маршруту і цілу ніч провів серед скель. Сильно обморозив пальці рук. Альпіністи, які були в таборі, рейнджери, лікарі — усі шукали його і знайшли тільки під ранок. Його не могли побачити серед скель, бо його куртка і штани були чорного кольору. Недарма альпіністи використовують яскраві кольори в екіпіровці, це життєво необхідне правило. Гелікоптером його доставили вниз і завдяки страховці надали допомогу в медичному центрі у Мендосі.

- Чим гори Анди особливі?

- Вони дуже відрізняються від інших гір. Рослинний і тваринний світ дуже бідний, але барви гірських схилів фантастично гарні - червоні, жовті, зелені, сині пласти мінералів! Ми фотографували усе довкола, але жодні знімки не передають краси багатовимірного світу Анд...

Про підйом української групи на найвищий вулкан світу — в одному з наступних номерів “ВЗ”.

Фото Юрія ГАВРИЛЮКА