«Ніколи не забуду галявини, де на одному місці за п’ять хвилин знайшла 36 боровиків…»

Поза тим, ми маємо справу з дуже цікавою, позитивною, щасливою, переповненою любов’ю до життя жінкою. Не вірите — читайте!

Люблю збирати, але не споживати

— Пані Вікторіє, насамперед нас цікавить, як і де живе, ким працює така атмосферна жінка, як ви…

— Народилася і живу у місті Києві. Маю трьох дорослих дітей, трьох онуків. Була провідницею пасажирських вагонів. Зараз — домогосподарка. Не працюю, бо з початком війни допомагаю чоловікові і синові, вони у мене військові.

— Ваша сторінка у Facebook забита репортажами з успішного збирання грибів і вилову гігантських рибин. Це хобі багато хто вважає суто «чоловічою» справою. Як до нього прикипіли?

— Щодо риболовлі ще можу погодитися з вами. А от щодо грибів — точно ні. Неймовірна кількість жінок дуже любить збирати гриби. Любов до них у мене з дитинства, її прищепили батьки. Колись їздила збирати гриби з ними, тепер — з чоловіком Ігорем. Найбільше завжди цікавили гриби білі. Колись раділа, коли знайшла два-три боровики. Потім було цікаво знайти їх десяток. А далі пішло як по маслу — хотілося збирати все більше і більше.

Погода чи негода, сезон/не сезон — їдемо, вивчаємо ліси, шукаємо грибні місця…

А щодо риболовлі. Спочатку нею любив займатися чоловік, з друзями їздив рибалити у вихідні. А я займалася роботою, вихованням дітей. На «активний відпочинок» бракувало часу. А потім приревнувала Ігоря, сказала що поїду з ним на риболовлю. А він: «Що тобі там робити? Там — самі чоловіки?» Відповідаю: «Поїду і перевірю, що там роблять чоловіки…». Отак уперше вибралася на риболовлю. Це було у мої 35 років. Спочатку попався на гачок карасик, потім — коропці. А далі мені стало цікаво зловити рибу хижу. Вирішила спробувати свої сили на змаганнях рибалок — виходило непогано…

— Живете у Києві, а їдете на «тихе полювання» аж на Чернігівщину. Чому так далеко? Чи не боїтеся небезпек, які там підстерігають, як-от ворожих дронів?

— Можливо, щодо небезпек ви праві. Але… Я виїжджаю далеко у ліс. Роблю це, бо дуже люблю тишу. І не тільки я. Для реабілітації мого чоловіка, який був поранений на фронті, потрібно багато ходити, відпочивати на свіжому повітрі, отримувати позитивні емоції. Кращого місця, ніж ліс, для цього не придумаєш. Сідаємо у машину — і вперед! Їдемо за місто не менш ніж на 100 км. Для цього треба дві умови: у лісі точно мають бути гриби, і там не має бути багато людей…

А щодо небезпек… Знаєте, можна і у хаті сидіти, а дрон все одно прилетить. Чоловік мій — військовий, то я трохи розуміюся, як уберегтися від атак з повітря. Можна і за дерево сховатися, десь під канавку лягти. Поки що Всевишній Бог милував, і слава Богу…

— Поясніть міським, далеким від вашого хобі читачам нашої газети: який кайф від того, щоб цілими днями годувати комарів, нагинати спину, мокнути, знемагати від спеки, натирати ноги — заради кошика грибів, які запросто можна придбати на базарі? Або ж від кількох кілограмів риби, яку продають у супермаркеті?

— Мені важливо отримати позитивні емоції. А їх неможливо десь купити.

Людина без захоплення — дуже порожня. Даремне життя! У кожного з нас всередині повинно щось бути. Ти можеш отримувати задоволення від приготування їжі, від їзди на мотоциклі, від вишивання хрестиком. Від будь-чого іншого! Але якщо у тобі нічого немає, ти — порожня людина.

Я кайфую від того, що знаходжу гриби! Мені все одно, скільки по них їхати, як далеко по них ходити. Це величезне задоволення, коли побачиш гриба на галявині, а ще — коли їх багато!

Так само із риболовлею. Можеш цілий день закидати спінінг, але ти знаєш, що обов’язково спіймаєш рибу. І вигукнеш оте заповітне: «Є!»
Звичайно, за витрачені на такі поїздки гроші я можу купити п’ять кошиків грибів. Але мені, у принципі, не потрібні ті гриби! Як і риба. Я по життю — м’ясоїд, не люблю ні одного, ні другого. Але люблю їх збирати і ловити.

«Секта невіруючих»

— У соцмережах багато читачів не вірять у побачені на ваших сторінках трофеї - повні кошики боровиків, лисичок, великогабаритні рибини. Думають, що все це — фантазії штучного інтелекту…

— Я — доросла жінка, у соцмережах присутня давно. У житті на людей не ображаюся, а не те що на чиїсь докори у Facebook. Навіщо витрачати час на негативних людей? До того ж я навчилася фільтрувати весь непотріб у соцмережах…

Більшість підписників знають мене у реальному житті, знають мій риболовний шлях, мої змагання. А ті, що приєдналися лише тепер і не вірять у побачене, — нехай будуть і такі. Кожен має право на власну думку. Я їх називаю «сектою невіруючих». Що мені з ними робити? Навіщо нервуватися?

Навіщо переживати через чиєсь криве слово? Мені у житті є за кого хвилюватися.

— Хтось із заздрісників неоковирно дорікнув вам — порадив, аби замість того, щоб збирати гриби, ви збирали патрони і передавали їх ЗСУ. Ви відповіли на цей допис жорстко. Згадали про свого чоловіка і сина, захисників України…

— Я з цього приводу порадилася зі своїм Ігорем. Казав не вступати у суперечку, а написати, що патронів у лісі не збирають, наші воїни їх отримують…
Мій чоловік і син 24 лютого 2022 року пішли добровольцями на фронт. Після поранення чоловіка «списали» за віком. А син Андрій на війні досі.

— Своєму синові назбирані гриби чи зловлену рибу на фронт передаєте?

— Звичайно! І не тільки йому. Часто мені у коментарях під фото з грибами пишуть військові, які хочуть скуштувати підсмажених лисичок чи поласувати таранькою. І я беру та й відправляю їм свої трофеї. Майже все, що приносила з лісу, з річки, починаючи із 2022 року, відправляла нашим хлопцям на війну. Це дуже багато. Своїми грибами-рибою я не торгую на базарі. Роздаю їх друзям, сватам, кумам, бабусі, тітці, друзям, сусідам. Навіть продавчині, яка торгує у магазині під нашим домом.

— Яка зворотна реакція від ваших презентів?

— Воїнам від них неймовірно приємно. Коли отримують баночки з маринованими грибами, розказують, що ділять їх між собою поштучно. Людям на фронті, які все своє мирне життя ловили рибу, я передаю тараньку… Подарунків у відповідь мені від них не потрібно. Головне — щоб залишалися живими. Не треба також підписувати мені сувенірні гільзи від снарядів. Прошу воїнів, щоб про мої гриби-рибу у своїх дописах не згадували. Коли ти щось комусь щиро даєш, не треба про це на весь світ розповідати. Найбільша для мене винагорода — звичайне людське «дякую!».

— Ваші особливі удачі у лісі і на озері?

— Найбільша риба, яку зловила, — сом завважки 35 кілограмів. Сама його дістала з води. А також мені не забудеться галявина, де на одному місці за п’ять хвилин назбирала 36 боровиків. Це було щось неймовірне!

— Що пікантного вмієте готувати із цих дарів природи? Ваші улюблені страви з одного і з другого?

— З грибів можу приготувати все що завгодно — котлети, паштети, жульєни. Кашу з грибами у нас у сім'ї люблять. Але найбільш очікувана страва — молода картопля з лисичками…

Рибу смажу, запікаю, готую з нею котлети. Можу приготувати карасів у сметані. Але не люблю їх ловити і їсти. Більше мені до вподоби хижа риба, щука і судак, де м’ясо краще. Найбільше люблю ловити саме судака. У нього дуже неймовірно гарний стиль клювання. Ловлю судака не закидушкою, а спінінгом. За рухом поплавка можу розрізнити, хто саме клює: окунь чи судак. Відразу відчуваю сома, щуку…

На забобони не зважає

— У вас є якісь грибно-рибальські традиції, ритуали? А може — фобії?

— Немає! Православна людина у прикмети не вірить.

— Багато хто перед тим, як іти на риболовлю, заглядає у спеціальний додаток на смартфоні, де визначає, наскільки успішним буде рибний день. Ви користуєтеся сучасними технологіями?

— Не заглядаю у жодні календарі клювання, не звіряюся за молодим чи старим Місяцем на небі. Не вірю у майбутню невдачу, коли тобі перейдуть дорогу з порожнім відром. Ти вмієш ловити рибу або не вмієш! І на цьому крапка!
У ліс чи на риболовлю треба їхати, коли є можливість. Є вона — бери і їдь! А ворожити — можна сьогодні рибалити чи ні - це не моє!

— Це правда, що маленький гриб, якщо його не зірвати, великим вже не виросте — тому його треба відразу ж покласти у кошик?

— Якщо ти або хтось інший маленького гриба не вчепиш — він виросте великим. Жодних забобонів! Мені набагато цікавіше збирати і готувати саме маленькі гриби.

— Найпам'ятніший ваш день із кошиком для грибів чи з вудочкою? Можливо, у гущавині зустрічалися з вовком, ведмедем?

— Кого я тільки не бачила в лісі! Минулого тижня помітила пару гарних оленів. Сиділа, завмерла і дивилася на них, поки не пройдуть. Потім помітила гарну косулю. Там, де я ходжу по гриби, дуже багато звірів, зокрема лисиць. Давно не бачила кабанів, а всіх інших — дуже багато! Люблю спостерігати за ними. Часом зупиняємо машину — і милуємося ними. Аякже! Вони у себе вдома, ми у них у гостях!

Спілкування з природою стало для мене дуже важливим після початку війни. Я розумію, що стаю якимось інтровертом (людиною, яка відновлює свою енергію наодинці чи в тиші. — Авт.). Попри любов до спілкування, я не буду виходити на лавочку біля під'їзду на пліткування. Мені це не цікаво. Краще поспілкуюся з природою. Я там навіть дихаю по-іншому.