Не раз на загальноміських віче попереджав, що росія проти нас посуне з війною

Не одне покоління українців-патріотів з міста Котермака, як і з багатьох інших українських міст, селищ та сіл, мріяло, сподівалося, що колись такий день у їхньому житті настане. Дуже хотілося нашим людям свою державу мати. Але просто так ніщо не дається. І це усвідомили в Дрогобичі, коли подія таки відбулася.

У місті, яке постало на солі та нафті, не просто підняли прапор над Ратушею, чим по суті було заявлено про кінець радянської влади на території громади, а зробили це першими в Україні, продемонструвавши всім, кому бракувало рішучості та сміливості, як у таких випадках слід діяти та чим керуватися слід.

Розповісти про події тридцяти шестилітньої давнини попросили першого демократичного обраного міського голови Дрогобича, голову Всеукраїнського товариства політв'язнів та репресованих Мирослава Глубіша.

Розмова наша відбулась після Служби Божої у церкві Петра й Павла на вулиці Стрийській в Дрогобичі, в якій на Святу Літургію, за усталеною традицією, щороку в день підняття українського державного прапора над містом приходять, щоб помолитись та подякувати Богові за повсякденну опіку депутати першого демократичного скликання. Багатьох з тодішніх обранців територіальної громади вже немає в живих.

Але для тих, кому через 36 років після вікопомної дати здоров’я, як напівжартома — напівсерйозно висловився наш спірозмовник, на своїх двох дозволяє пересуватись, бути цього дня на Службі Божій — найперший обов’язок.

Дві вищі освіти здобув

— На Галиччині, як всі знають, під час перших демократичних виборів до місцевих рад у 1990 році, люди ледве не одностайно проголосували за представників національно-демократичних сил. У Дрогобичі, звісно ж, також віддали перевагу тим, хто з переслідуваних та вивезених свого часу до Сибіру національно свідомих родин походив. Що про Мирослава Глубіша маємо знати?

— Народився я 9 лютого 1953 року у місті Губаха Пермської області. Мій батько, Іван Глубіш, під час Другої Світової війни проти москалів воював у складі дивізії СС «Галиччина». У боях під Бродами після отриманого поранення в голову потрапив в полон. Цим і пояснюється факт його потрапляння на Урал, куди як робочу силу для праці на благо срср відправляли таких, як він. На Уралі запізнався з моєю майбутньою мамою Михайлиною. І вона, як неважко здогадатись, до числа вивезених на Урал чи за Урал українців належала. Дякувати Богові, через три роки після мого народження нашій сім'ї сильно пощастило. У 1956 році повернулись на рідну землю, до Дрогобича.

Джерелом нашого щастя став один із моїх вуйків. Саме він, будучи гарним зубним лікарем та маючи серед своїх пацієнтів кількох представників місцевого кадебешного начальства, до нашого повернення долучився. Його прохання про узаконення дозволу нашій сім'ї осісти на постійне проживання в Дрогобичі не залишилось без уваги. Без його протекції повернутись до своєї малої батьківщини не змогли б. Для таких, як мій тато, вибір місця проживання на території України після відбування терміну покарання-заслання складався з назв чотирьох областей — двох східних, і двох південних. Що ще? У Дрогобичі навчався у середній школі № 1, де був позбавлений права червону краватку носити. З числа піонерів був виключений. Маю дві вищі освіти.

Спочатку Дрогобицький педагогічний інститут закінчив, а вже згодом, за часів Української Незалежності - юрфак Львівського державного університету імені Івана Франка. Ставши пенсіонером, на стовідсотковий відпочинок не «перемкнувся». Як приватний підприємець, свою маленьку справу маю. Столярні вироби виготовляємо. І, як це завжди було в моєму дорослому житті, про бджолярство не забуваю.

Свій прапор, своя демократично обрана влада

— Якщо не помиляюсь, саме ви запропонували депутатам першого демократичного скликання Дрогобицької міськради щороку у день підняття синьо-жовтого державного прапора України в місті Котермака колективно зголоситись на Службу Божу у церкві Петра й Павла. Скільки людей було цього року? Про що між собою потім поговорили? Як оцінюєте подію, учасником якої стали, сьогодні?

— Ми пишаємось, що покладену на нас долею місію виконали гідно. Що не дали себе залякати, що із своїм завданням впорались краще, ніж наші колеги-побратими з інших міст, які не подбали про організацію і виконання цієї архіважливої справи так, як це зробили ми. У Стрию, наприклад, синьо-жовте знамено встановили не над приміщенням міськради, а на одному з балконів. Державний прапор УРСР не чіпали. Залишили все, як було. За таким самим сценарієм відбулися події і в інших місцевих радах Львівщини. Старий комуністичний прапор залишали на місці, синьо-жовтий у найкращому випадку встановлювали десь поруч. Траплялись і інші варіанти — коли синьо-жовте знамено, як це, до речі, ще до проведення першої інавгураційної сесії було в Дрогобичі, встановлювали крадькома. У нашому місті ця неприваблива, як на мене, історія завершилась тим, що один із партійних функціонерів, побачивши «несанкційно» закріплений на балконі Ратуші синьо-жовтий прапор України, відразу ж «стягнув» його, заховав подалі від людських очей.

Про що між собою сьогодні говоримо? Можна сказати, що про все. Найбільше — про сьогоднішню війну. Як, наприклад, наші воїни, звільнивши від ворога черговий населений пункт, відразу ж, скинувши рашистський триколор, наше знамено встановлюють. Означає це, що окупаційній владі кінець настав, знову українська влада на звільнену від ворога територію повернулась. Діють за тим самим шаблоном-стандартом, що й ми тридцять шість років тому. Тоді ми не просто так підняли синьо-жовтий прапор над Ратушею. Цим актом засвідчили узаконення влади українців в Дрогобичі.

Коли інтереси громади аж 100 депутатів представляли

— Чи добре події тридцяти шестилітньої давнини пам’ятаєте? Мабуть, великий обсяг роботи довелось виконати. Треба ж було належним чином підготовитись, провести необхідні розмови з новообраними депутати, щоб, усе узгодивши, проголосувати за рішення, яке не всіх присутніх у сесійній залі обранців територіальної громади влаштовувало. Серед депутатів були ж і такі, хто, перебуваючи на посадах, боявся за негативні для себе наслідки у разі невиконання отриманих від міськкому компартії вказівок щодо дій під час сесійного засідання. Як голосування пройшло?

— Без емоцій і хвилювань перед початком сесії не обійшлось. Але ситуацію із початку і до самого завершення сесії контролювали депутати, які представляли національно-демократичні сили. Ми добре подбали, щоб до провокацій не дійшло, хоча й були спроби «вмовити» нас від радикального, небезпечного для радянського режиму початку процесу демонтажу чужої, антиукраїнської влади в Дрогобичі, яким і стало рішення про підняття синьо-жовтого прапора над Ратушею. Тоді, якщо пам’ять мені не зраджує, до складу Дрогобицької міськради було обрано 100 депутатів. Шість з них на першу сесію не прийшли. Рішення про встановлення нашого прапора отримало підтримку 64 депутатів. Чотири проголосували проти, решта утримались.

Тодішня ситуація в Дрогобицькій міськраді нагадувала багато в чому політичну «атмосферу"у Верховній Раді України, де своїми деструктивними, антиукраїнськими діями депутатська група «239» відрізнялася. Це об'єднання комуністичної більшості у вищому органі законодавчої влади відіграло ключову негативну роль у політичному житті нашої країни на зламі радянської епохи та відновлення незалежності. Її лідером був Олександр Мороз.

Така ж депутатська група, до складу якої входили 24−26 осіб, була сформована і в нас. Ці непатріотично, скажімо це так, налаштовані депутати, звісно ж, також намагались палиці в «колеса» встромляти. Але в них нічого не вийшло. Забракло сил і, як я припускаю, ще й бажання. Вони ж жили в Дрогобичі, а не в Києві чи в якомусь іншому розташованому за межами Галичини українському місті з набагато слабшими національно-демократичними традиціями, ніж у нас.

«Гарна» розмова з чотирма прокурорами

— Але спроби зриву, недемократичні, брутальні намагання зупинити «потяг», який вже рушив, якщо не помиляюсь, були вже після голосування?

— І таке було. Коли я, як міський голова і головуюча на сесії особа, закликав членів Дрогобицького відділення Гельсінської спілки Володимира Буня, Тараса Буня, Івана Ніколя та Тараса Візора, яким доручив виконати почесну місію підняття синьо-жовтого знамена над Ратушею, виявилось, що двері до вежі Ратуші зачинені на ключ. Маленька затримка виникла. Швидко з’ясувавши, хто до зникнення ключів причетний, серйозно попередив про покарання за саботаж законного рішення сесії. Цього виявилось достатньо, щоб зниклі ключі швидко знайшлися.

Ще один казус виник під час роботи сесії. Директор однієї із дрогобицьких шкіл, людина із п’ятидесятилітнім стажем перебування в комуністичній партії, апелював до сесії, щоб переголосувати вже прийняте рішення, бо він, бачите, не до кінця усвідомив про що йдеться, хоча під час депутатського волевиявлення сам «проти» висловився. Тобто «притомний» був. Згадав і мене, як ідеологічну незрілу з точку зору комуно-радянської пропаганди людину, яка свого часу вчилася в школі, де він за комуністичним шаблоном десятки років навчально-виховним процесом керував. Інші депутати з протилежного до нас табору активності не виявили. Було видно, що нервують, але на відкритий демарш не наважились. Наша сесія, у роботі якій, до слова, взяв участь і обраний до Верховної Ради України по тодішньому Дрогобицькому мажоритарному виборчому округу письменник Роман Іваничук, на хвилі піднесення завершила свою роботу. Це відчуття дотепер мене не покидає. Уперше закріплене нами над Ратушею синьо-жовте знамено здалеку привертало увагу жителів і гостей міста. Ще будучи міським головою, щодня радів, пишався історичним вчинком нашого депутатського корпусу.

Але «опоненти» не заспокоювались. Не раз вже після сесії доводилось давати пояснення, усілякі написані недоброзичливцями дурниці спростовувати. Про характерний випадок розповім. Один із керівників дрогобицьких підприємств, написавши донос до Києва та Москви, звинуватив мене в тому, що буцімто я після зняття прапора УРСР топтав полотнище ногами. Абсурдне, брехливе твердження. Відразу ж після демонтажу старого прапора я розпорядився, щоб його віддали на збереження до краєзнавчого музею. Всі про це знали: пов’язані з прапорами як демонтованого радянського, так і встановленого замість нього синьо-жовтого події відбулись на очах сотень людей, але для мого остаточного виправдання цього виявилось замало. Через деякий час був викликаний до Львова для дачі пояснень-показань, де на мене чекали три прокурори з Москви і один з Києва. Нелегкою, дуже нелегкою виявилась та розмова. Кращі б ії не було, хоч такі речі і загартовують. Прокурорам довелось нашу сторону прийняти. Брехня не вдалася.

Вічная пам’ять, слава нашим Героям!

— Ви, пане Мирославе, задовго до теперішнього повномасштабного нападу росії на нашу країну попереджали, причому робили це публічно, що рашисти просто так розбудувати Україну не дадуть. Неодмінно проти нас посунуть. Звідки про це знали?

— Про лихо, яке на нас чекає, знав не лише я. Не потрібно великим вченим чи дослідником бути, щоб дійти висновку, що москалі зроблять все від них залежне, аби Україна як держава не відбулася. Весь історичний досвід України на це вказує. Мене завжди дратували різні там заяви та висновки, які на початку нашої Незалежності дозволяли собі робити різного штибу вітчизняні політики та дехто з високопосадовців, що, мовляв, українці здобули сьогоднішню демократію та свободу, не проливши за це жодної краплі крові. У подарунок, за їхньою логікою, свою країну отримали. Це неправда. Ріки української крові пролилися для того, щоб сьогодні нам, врешті-решт, вдалося звільнитися з лещат московії.

Але… Ніколи по-доброму вони нас від себе не відпускали. Зрозуміло чому. Без України росія розсиплеться, розпадеться. Знаючи про це, неможливо було не дійти висновку, що і тепер, як і багато разів до цього, коли перед Україною відкрилося чергове «вікно» можливостей для звільнення з російського рабства, московити, не шкодуючи нічого для досягнення власної мети, усіляко будуть заважати. У роду Глубішів цю небезпеку, за словами мого вже покійного батька, відчували завжди. Вона з покоління в покоління передається. Повернімося до сьогоднішніх подій. Усе, що могли зробити з нами, москалі зробили до лютого 2022 року. Але це не допомогло. Підкорити Україну, зробити з неї білорусь не вдалося. Після цього залишилося останнє - посунути на нас з війною. Ось вони і наважилися.

Про прогнозований напад росії на Україну я говорив під час своїх виступів на загальноміських віче в Дрогобичі багато років тому. Ще тоді, коли Крим був наш, і тихо сиділи промосковські налаштовані сепаратисти на сході. Зберігаю один із відзнятих дрогобицьким журналістом Сергієм Матійком сюжетів з моїм призабутим вже виступом, який він мені недавно подарував. Вже тоді попереджав про таку небезпеку, як підготовка до провокацій та диверсійних операцій сепаратистів на Донбасі. Казав, що схід «повстане», що проллється ще багато крові поки Україна, яка, ставши незалежно де-юре, змушена буде пройти ще й кривавий еволюційний шлях, щоб, остаточно утвердивши свою суб'єктність, стати незалежною й де-факто.

Я не маю ні краплі сумніву, що ми у цій війні переможемо. Настануть часи, коли Україна разом з Німеччиною стануть домінуючими в Європі країнами. Ми — на сході континенту, німці - на заході. На рідну землю повернуться наші співвітчизники, які, втікаючи від військового лиха та рашистського терору з тимчасово окупованих українських територій, сьогодні осіли у країнах ЄС та Північної Америки. Україна стане процвітаючою державою з могутньою економікою та високим рівнем життя. За одне лише образливо. За право самим вирішувати власну долю розплачуємось найдорожчим — життям.