Як через лося бичок побував у нокдауні…

Згадка про нього навернула мені на пам’ять милу сільську історію сорокарічної давнини.

Якось під вечір до нас пришкандибав захеканий дядько Іван, що жив кілометрів за три на закинутому хуторі без світла і газу. Ніколи так пізно не приходив, аж тут на тобі! Напевно, сталося щось надзвичайне…

— Галько, якщо маєш кілька грамів якогось шиньквасу, налий‘ми, най прийду до себе! Налий, бо я вже мав лежати на майстаті!

Галька не любила пиячків, тож ніколи не пригощала Івана, хай би як довго він не просив. Півлітрову пляшку самогону тримала для фірмана, який доставить їй дров, соломи, вивезе гній, виоре город, підгорне картоплю. Берегла отой «шиньквас» на крайній випадок.

Зараз він, здається, настав. Сусід Іван був сильно збуджений, його аж трясло. Тож келишок самогону мав би його заспокоїти. Заодно — розв‘язати старому язика, щоб Галина Іванівна могла дізнатися, що ж то на його обійсті таке надзвичайне сталося, що Іван ледь не став небіжчиком.

Перехиливши гранчак, дядько почав розповідати.

— Погнав я, як звикло, пасти корови на сіножатку. Сів на пеньку, курю дзиґар. Трохи дрімаю. Збудився від того, що моя худоба сполошилася, збилася докупи…

Перервавши свою оповідь на найцікавішому моменті, дядько Іван знову почав просити сусідку:

— Галько, налий мені ще один пугар, бо як згадаю, що було потім, мені стає зле!

Господиня неохоче дістала з-під стола пляшку, закриту кукурудзяним качаном, відлила і приготувалася слухати далі…

— Корови і ялівки мої зібралися одна біля одної, тривожно переглядаються. А бик Юрко стоїть осібно, копитами землю дере, бурчить, піну з ніздрів пускає. І скоса дивиться на край лісу. А звідти вийшло щось таке велике, якого я ще в житті не бачив. Підбіг до нього мій Юрко, а той звір…
Іван Михайлович хапнув ротом повітря, злапався за лівий бік:

— Галько, налий ще, бо, як згадав то, у грудях мене щось запекло…

— Іване, побійся Бога! Через тебе я не буду мати що фірманові налити! — пручалася хазяйка. Але цікавість все-таки перемогла. І жінка неохоче втретє хлюпнула у порожній пугар.

— То була якась велика корова з крислатими рогами, — продовжував оповідати уже захмелілий сусід. — Юрко мій підбіг до неї, а вона як лупне мого бика межи роги — то він і впав, розпростерся на землі, реве як недорізаний.

— Йой, Іване, навіщо тобі було того клопоту? — заголосила жінка. — Казала ж тобі, що для вас з Теклею вистачить однієї штуки худоби… То що було далі?

— Налий мені, заким буду казати тобі!

Господиня подумки змирилася з тим, що могоричу для фірмана у неї уже не зостанеться. І з розмаху вилила залишки самогону в Івановий гранчак.

Одним махом перехиливши його, пан Іван продовжував казання:

— Я підбіг до Юрка, хотів його підняти. Але де мені з ним дати раду? — важить десь зо три кірці. Тая корова сама якось відійшла від нас. Потім бик мій піднявся, ноги трясуться. З того всього, жену я свою череду додому: корови біжать попереду, телята за ними, а бичок ззаду плентається. На повороті став він біля калабані - хоче води напитися. Нагнувся, а у воді його голова відбилася. Юрко мій як вскоче, як зареве — знову впав на землю і піну з морди пускає. Подумав, що то з калабані та сама корова на нього дивиться, хоче його буцнути…

— Дурненький Іване, та не корова то була, а лось! Він у нашого лісника у загородці живе. Напевно, втік до лісу і вийшов до твоїх корів.

— Не знаю, Галько, не знаю! Вам усім легко говорити, а я ще трохи — і життя собі був би збавив. Слухай-но, як маєш ще кілька грамів, налий, бо дуже мені маркотно…

— Ні, Іване, не маю! Іди вже додому, жінці дров нарубай.

— Е ні, Галько! Піду я ще зараз до Дмитришиних, а потім — до Більських, розкажу їм, як через того дідька з великими рогами я на тамтому світі ледь не опинився. Може, там і заночую. То як, кажеш, звати тую «корову»? Лось?

Автор: Григорій Швидків