У карпатському селі Смеречці вшанували автора легендарної пісні «Смерека»

У село до творця «Смереки» приїжджав Микола Гнатюк

— Наш фестиваль присвячений авторським пісням, які стали народними, їх співають із покоління у покоління, — розповідає кореспондентові «Високого Замку» організатор цього дійства, вчитель біології і музики Ярослав Мицак. — Кожна школа нашої громади взяла у свій репертуар по одній такій «народній» пісні, автори яких призабуті… Наприклад, народною вважають ліричну пісню «У горах синіх палає ватра». А її написав закарпатський композитор Іван Голяк. Та ж сама історія з піснею «Біла хмара, чорна хмара», яку створив Юрій Сошальський. Або візьміть журливу «Плаче захмарене небо» — у далекому 1962-му слова Олександра Демиденка на музику поклав Ярослав Вишиваний. Легендарні «Мої ясени», які так люблять українці, — це витвір Михайла Ткача і Олександра Білаша. Так само народною вважають пісню «Смерека» — а її автор Любомир Яким жив і працював у наших краях. Походить він зі села Волі, закінчив педучилище — і відразу його скерували у нашу школу. Робив тут перші свої педагогічні кроки. Це було у 50-ті роки. Працював учителем малювання і початкових класів. Потім переїхав з дружиною у Підбуж.

Там і написав свою легендарну «Смереку». У Підбуж до нього приїжджав співак Микола Гнатюк, чи не найуспішніший виконавець «Смереки»…
На кожному із сімнадцяти фестивалів «Полегойки, бойки» його натхненники обирали щораз іншу «головну» пісню призабутих авторів. Скажімо, 12 років тому іменинницею була «Чарівна бойківчанка». У Стрілки приїжджав один з її авторів — композитор Олексій Сердюк. Фестивалі присвячували «Нанашковій хаті», повстанській «Ой, у лісі на полянці…», яку написали троє дівчат у карпатському селі Бусовиську. А тепер ось настала черга так велелюдно величати «Смереку».

Культову пісню виконували на сопілках

Місцем свята обрали найбільш високогірне, крайнє село Стрілківської громади із промовистою назвою Смеречка. Тут працюють бібліотека, Народний дім, але все одно життя ніби принишкло: п’ять років тому закрили початкову школу, діти на навчання доїжджають «Школяриком». Проведенням фестивалю у Смеречці організатори хотіли жителів села трохи «розворушити», розвеселити. І це вдалося.
Далеко по горах-долах розносилися дзвінкі дитячі голоси, звуки музичних інструментів. Чути було акордеон, баяни, гітару, труби, скрипки. А ще — щемливі мелодії шістьох десятків сопілок. «Смерека» в їхньому виконанні звучала дуже оригінально.
Стрілківські учні-сопілкарі прославилися не вперше, їхні досягнення вписано у Книгу рекордів України. У травні 2015-го, до 200-літнього ювілею Михайла Вербицького (свого часу цей автор музики до Державного гімну був адміністратором каплиці у Стрілках), 237 сопілкарів виконали «Ще не вмерли…». А у січні 2022-го встановлено новий рекорд: 406 місцевих сопілкарів виконали колядку «Нова радість стала». Ну, а тепер викликали ажіотаж виконанням «Смереки» свого колишнього вчителя…

Повернули автентичний текст

— Напередодні фестивалю зі мною зв’язалися рідні Любомира Якима, — розповідає Ярослав Мицак. — Дали дозвіл на виконання «Смереки» — бо самі знаєте, як воно зараз з авторськими правами… Родичі дуже тішилися проведенням цього свята, дякували нам за пам’ять про Любомира Антоновича. І просили виконувати його автентичний текст. Я його знайшов, відновив. Бо, скажімо, той же Микола Гнатюк в оригінал авторського тексту вписав слово «озерця». А які у нас на Бойківщині озерця? У нас — гірські потічки! Розівчили ми з дітьми слова оригіналу пісні - і великим колективом зіграли її. Вийшов добрий фестиваль. Ми зібрали на ньому 8 тис грн для воїнів ЗСУ…

На дитячому фестивалі свій талант продемонструвати і дорослі. Голова товариства «Бойківщина» Андрій Німець привіз бойківську і гуцульську трембіти, провів майстер-клас гри на цих інструментах. Виступали фольклорні колективи тергромади «Моцні бойки», «Веселі лози», «На драбині». Ми поцікавилися, чому така незвична назва в останнього гурту. Ярослав Васильович пояснив:

— Колись світлої пам’яті наш товариш Михайло Надбережний, який вчив молодь музики, казав: добрий музикант може грати на всьому, навіть на драбині. У пам’ять про нього і названо цей гурт…

І ще ми запитали, як народилася така незвична назва фестивалю — «Полегойки, бойки!».

— «Полегойки» по-місцевому означає повільно, помалу… Бойки за своєю натурою є повільними, зваженими, розсудливими. Як мовиться, довго запрягають. Але коли їдуть, тобто беруться за якусь справу, то роблять її швидко…