Марія Заньковецька стала зіркою відразу. Бо зіркою народилася…

Національний академічний український драматичний театр відкрили 1842 року, а 1923-го театрові було присвоєно ім'я Марії Заньковецької. Чому так називається театр, і хто така Марія Заньковецька, думаю, не всі львів'яни знають. Розповісти про відому українську актрису, точніше, як вона нею стала, про її життя, творчість і особисте життя вирішили заньківчани у дуже складний спосіб. Такої постановки у театрі ще не було. Та й, переконана, в інших українських, а, може, і зарубіжних театрах, нічого подібного не ставили!

Історія життя і творчості Марії Заньковецької розпочалася, як і безліч інших: збіднілий шляхетний рід, помірна на той час освіта, очікування рятівної шлюбної угоди, неймовірна любов до театральної сцени, врешті - вдале заміжжя. Й тут її доля має крутий поворот: чоловік оплатив її дорогу Гельсінгфорс-Єлисаветград, але… лише в один кінець, і вона стала актрисою професійного українського театру, вийшовши на сцену у 1882 році поряд з Миколою Садовським. Стала зіркою майже відразу. Бо зіркою вона народилася…

Власне, про патронесу театру більше довідалися 9 жовтня і «високозамківці», яких заньківчани запросили у цю унікальну подорож у життя актриси зі світовим ім'ям. «Заручена зі сценою» — вистава, яка запам’ятовується не просто як драматичний спектакль, а як досвід просторового й емоційного занурення. Вона запрошує не просто спостерігати, а бути присутнім, долучатися до шляху людини, яка присвятила себе театру. Це не звичайна театральна постановка, а імерсивна вистава-подорож через простори театру та часові відрізки життя Марії Заньковецької. Авторка п'єси — Людмила Тимошенко, режисер — Ігор Білиць, сценографія та костюми — Вероніка Риженко.

Ідея полягає у тому, щоб глядач не просто сидів у залі, а мандрував приміщеннями театру — від гримерок до коридорів, майстерень, музейних залів — і став свідком різних епізодів із життя й творчості Заньковецької. Вперше у житті нам пощастило потрапити у святая-святих, бо сидіти у теплому залі і насолоджуватися грою акторів, мали можливість не раз. А тут нас повели у «таємні куточки» — гримерки, коридори, під сцену, ми ходили сходами вгору-вниз (Боже, який той театр великий!). Ми навіть були у музеї, що припадав пилюкою і не працював десятиліттями. Такий формат постановки — відвага й ризик: театр не просто показує історію, він запрошує глядача бути частиною її просторового й часово-емоційного світу. Таке «прогулянкове» театральне рішення створює сильне відчуття присутності і спостереження «зі середини».

У виставі задіяні 14 актрис, кожна з яких втілює Марію у певному періоді її життя. Максимальна кількість глядачів у групі — 20−25 осіб, групи стартують з інтервалом у 10 хвилин. Оскільки ми входили до першої групи, мали зайти зі службового входу не пізніше, як о 17.35, бо після нас, через 10 хвилин, заходила інша група. А того дня таких груп було аж сім!

Вистава охоплює значний часовий проміжок із життя Заньковецької: від молодості й юнацьких мрій, до зрілості і внутрішніх конфліктів. Залучення кількох актрис для однієї постаті — складне, але символічне рішення: постійна зміна втілень свідчить про мінливість часу, трансформацію характеру, підкреслює, що людина — не статичне «монументальне» зображення.

Пригадую, у липні 2025-го (заньківчани закривали цієї прем'єрою театральний сезон. — Г.Я.) режисер Ігор Білиць страшенно хвилювався, бо хотів уникнути перетворення Заньковецької на ікону чи меморіальний образ — він прагнув показати її «живою» — із слабкостями, з внутрішньою боротьбою, з коханням, болем та сумнівами. Це рішення додало актуальності — коли мистецьку легенду не просто вшановують, а питають: «якою була людина за образом»?

Оскільки вистава складна за формою й експериментальна, вона ставить високе завдання перед акторами — пересування, адаптація до різних локацій, інтенсивність втілення між музейним простором і акторською дією. Щоби це працювало, потрібна висока концентрація, тонка взаємодія з простором та балансу між символікою й життєвістю. Забігаючи наперед, скажу: Ігорю Білицю та акторсько-постановочній команді це вдалося! Як на мене, це сильна постановка-подія, яка виправдано вийшла за рамки «традиційного театру».

А ще я звернула увагу, що на виставу прийшло дуже багато молоді. Усі швидко ходили між поверхами. Можливо, не всім глядачам припаде до душі невелика група, рух між локаціями, можливі черги. Ті, хто любить традиційне сидіння, незмінність місця, можуть втомитися.

Після вистави-подорожі ми ще довго обговорювали постановку. Пишаємося, що саме заньківчани зробили таке дійство. У контексті українського театру це крок уперед: звернення до нетрадиційного формату, гнучкість простору, «втілення» глядача в сценічне дійство. Особливо важливо — коли йдеться про постать, яка для театру є сакральною: тут не треба лише шанувати, а й ставити питання, відкривати, переосмислювати. Ця вистава дає змогу по-новому подивитися на театр, як живий організм, і на тих, хто присвятив себе служінню йому.