Не спішімо списувати їх з рахунку — можуть образитися…

Пані Надія поділилася з нами сумною історією. Якось, відпочиваючи у садку, завела з чоловіком розмову про нового песика. Теперішній — Шарик, мовляв, уже старенький, скоро, мабуть, його уже не стане. Тож треба потроху готувати йому заміну…

Шарик сидів біля ніг і своїм собачим чуттям відчував, що йому перемивають кісточки, що кажуть про нього щось не дуже добре. Глянув на господарів якось так сумно. А потім тяжко піднявся і потихеньку почвалав до воріт. Біля виходу з двору прощально обвів поглядом господарство, яке довгі роки пильнував, — і пішов собі. Світ за очі. Через два дні сусіди знайшли тіло Шарика на узліссі, під кущем глоду. Не хотів помирати вдома…

А пані Надія відтоді не може знайти собі місця: навіщо завчасно «списувала» Шарика? Він, видно, образився. Не міг пережити того, що вже стає непотрібним…