Тривалий час «міцним горішком» тримався

Чим вони самі пояснюють власний «феномен» довгого життя? Було б добре отримати відповіді на ці запитання. Але як? Столітні ювіляри далеко не завжди виявляють готовність задовольнити нашу не зовсім тактовну допитливість. Інколи вони не можуть зробити це через зрозумілі для всіх причини.

На честь гостей келишок з вином підняв

Житель Стебника Василь Лабовка, який своє століття відсвяткував минулого тижня, уникати відповіді на запитання, які, звісно ж, цікавлять всіх, не став. «Коли доживете — самі будете знати», — по-філософськи віджартувався у розмові зі своїми прямими спадкоємцями, коли вони, радісні та схвильовані, зібрались для святкування знакового для їхнього роду події у будинку Ореста та Ірини Лабовок, сина та невістки пана Василя. Саме вони взяли на себе обов’язок за улюбленим татом та свекром доглядати. Свою місію виконують шанобливо. Роблять все, аби ювіляр не втрачав інтересу до навколишнього світу, саме життя не ставало для нього тягарем. З нагоди поважного ювілею до Стебника завітали керуючий справами виконкому Дрогобицької міськради Віталій Вовків та керівник управління соціального захисту населення Іван Терлецький. Привітавши пана Василя з поважним віком та подякувавши за багатолітню сумлінну працю на благо громади, посадовці вручили матеріальну допомогу, вітальну листівку від імені міського голови Тараса Кучми, квіти та потрібні у щоденному користуванні речі. Сам ювіляр, подякувавши гостям за увагу, на їх честь, не піднімаючись з крісла, келишок із вином підняв.

Гріх у сто років на свою пам’ять скаржитись

«Останнім часом батько змінився», — розповідає Орест Лабовка. У Стебнику, де син пана Василя багато років очолював КП «Стебниктеплокомуненерго», його всі знають. За словами пана Ореста, батько довго тримався «міцним горішком», у 95- 96 років ще був доволі активний. Завжди був у курсі подій, все його цікавило. Активно з внуками та правнуками комунікував, пам’ятав їх на ім'я. Але вік, хто б що не казав, своє бере. Таке життя наше. Гріх у сто років на пам’ять скаржитись. І в ювіляра вона, як це сталося на другий день після святкування, коли пан Василь почав з’ясовувати, чому це на його чергові уродини внук зі Львова не приїхав, також інколи дає збій. Насправді внук був. І дід дуже тішився, пишався цим. Але лише один день. На другий приємні спогади вивітрились. Живемо та радіємо. А потім помираємо та сумуємо. Лише так, а не інакше.

Найважче — смерть дружини пережив

… Василь Лабовка народився 12 вересня 1923 року у Стебнику. Після школи, яку закінчив у 1939 році, поступив на навчання до електромеханічного технікуму. Свою трудову біографію розпочав працею у технічних структурних підрозділах тодішньої Дрогобицької області. Брав участь у спорудженні електричних станцій. Найбільше часу у його житті припало на роботу у дробильному відділенні рудника № 1 тодішнього Стебницького калійного заводу. Разом із дружиною Богданою Драновською, з якою одружився у 1948 році, народили та виховали двох дітей — сина Ореста та доньку Уляну. До столітнього Дня народження пана Василя з найближчих до нього людей дожив лише син Орест. Дружина Богдана померла ще в 2007 році. Її смерть чоловік пережив дуже важко. Як стверджує Орест Лабовка, після цього батько став іншою людиною. Кудись поділися, назавжди щезли його веселість та життєрадісність. Згодом ще одне горе прийшло. У кращий світ відійшла і донька Уляна. Хто його знає, як воно б для нього все склалося, якби не син із невісткою… Через деякий час до них доєднались внуки, які підросли, а згодом і правнуки. Родинний дух, сімейні традиції допомогли вирівняти «лінію» життя голови роду. Найближчі люди змогли довести, переконали, що він потрібний їм. І чим старший дідусь — тим необхідніший та цінніший!

Двох братів та чотирьох сестер мав

Теперішній стебницький ювіляр єдиний з роду Лабовок дожив до таких років. Мав двох братів та чотирьох сестер. Усі вони у кращий світ відійшли. Перетнути дев’яностолітній рубіж, крім пана Василя, було суджено лише одній із його сестер. Решта братів і сестер померли значно раніше. Така сама доля була і в батьків. Батько помер у п’ятдесят років. Мати більше прожила, але й вона довгожителькою не стала. За цим показником скласти конкуренцію дідові Василю ніхто з роду Лабовок дотепер не спромігся. Нехай тепер це зроблять його син та невістка, внуки та внучки, і, звісно ж, правнуки. Всі рекорди мають властивість падати.