Передплата 2024 ВЗ

Сюрприз!

Веселим пером

Мал. Юлії Ліщенко.
Мал. Юлії Ліщенко.

До нового року — ліче­ні дні, а тут раптом дру­жина Семена Семенови­ча запитує:

— Чи не пригадуєш, де ти мені років десять тому на Но­вий рік купив ось цю піжаму, таку теплу, зручну. Я піду куплю собі таку саму…

— Та не пам’ятаю я, — відмах­нувся Семен Семенович.

За кілька годин жінка знову:

— То ти не пригадав, де ку­пив мені цю зручну і теплу пі­жаму на Новий рік?

Ще три дні діставала Семе­на Семеновича запитаннями, де він купив цю піжаму, будь вона неладна.

А як тут пригадаєш… Давно це було. Молодий був, дурний.

А між іншим, справді. Но­вий же рік незабаром. Дружи­ні якийсь подарунок таки тре­ба зробити… Хоч щось купити. Взагалі-то, у Семена Семено­вича була своя, відпрацьована роками нелегкого подружньо­го життя, система щодо пода­рунків дружині. Дарувати тре­ба таке, що самому потрібно. Якщо їй сподобається подару­нок, вона радіти буде, якщо не сподобається, то з часом за­буде, від кого, і передарує чо­ловікові. Таким чином, у Семе­на Семеновича було вже дві електробритви, набір вудочок на рибалку і штук п’ять чолові­чих «сімейних» трусів.

«Тяжко вгодити жінкам з по­дарунками, дуже тяжко», — ду­мав Семен Семенич, шпацеру­ючи вулицями. У нього навіть була формула щодо суті по­дарунків жінкам: «Як багато їм мало!».

…І пригадав Семен Семе­нович, що колись, коли його подружнє життя тільки-но роз­починалось, молода ще тоді дружина запитала у молодого ще тоді Семена напередодні якогось ще тоді свята:

— Чи знаєш, що я хочу на свято?

— Та знаю, — відповів моло­дий ще тоді Семен. — Ти хочеш все!

— Ну, то так… Але це по-перше!

— Цур мені, цур, — відмах­нувся від спогадів Семен Се­менович, але проблема ж не зникла. — Що ж подарувати? А може, гроші? Ні, гроші дарува­ти — це чистий тобі збиток. Гро­ші віддав, і їх вже нема. Назад їх точно не поверне. Не варі­ант!

Іде Семен Семенович, дум­ку гадає. Бачить ювелірний са­лон. «А чи не зайти мені туди?» — подумав. І не зайшов. Нема чого там робити. Йому треба жінці солідний подарунок зро­бити. Щоб на все життя… Щоб згадувала, пишалась і хвали­лась! Може, капці? Он на вітри­ні файні. Ціна — як золоті. Наві­що їй нові капці. Є в неї капці. Пар сім є. На кожен день тижня окремо. Щось типу «недільки».

Може, халат купити? Та у минулому столітті він вже купу­вав щось таке. Цей халат досі майже як новий. І дірок май­же нема. Принаймні непоміт­но. Майже.

Може, інтимну білизну ку­пити? Он у вітрині стоїть, ви­сить, лежить… Ох, ух, ах! Фай­но виглядає, очі болять… Але… Але… Дружині вже 75 років ми­нуло. Тож такі розміри на та­кий вік навряд чи в них є. Вона з них давно виросла.

То що ж купити? А треба ку­пити таке, таке… Щоб цей по­дарунок і на Новий рік, і на Різдво, і на День матері, і на день народження у жовтні. Щоб вдячності і задоволення у неї на цілий рік вистачило.

І Семен Семенович вирі­шив: «А куплю-но я їй піжа­му. Теплу, зручну, елегантну. Не пригадую, є в неї така чи ні. Але вона точно на такий пода­рунок не сподівається і не роз­раховує. Ото здивується, ото радості буде, ото несподіван­ка! Сюрприз, одне слово…

P. S. І нехай дружина хо­дить у цій піжамі, як кролик пухнастий, і нехай їй буде за­вжди тепло.

Схожі новини