Дочекалася сина-кіборга з війни, а на мирній землі втратила...

Уже кілька років в Україні відзначають День солдатської матері. Випадає він на другу неділю після Великодня. Цьогоріч це було 16 травня. Вшановували у військових частинах матерів солдатів, вітали старости у селах нень, що виростили героїв. Для Марії Шумік із села Ворокомля донедавна Камінь-Каширського району Волині теж линули слова подяки за виховання сина-кіборга. Та вони лягали на зранене серце сльозами. Бо нема вже її Василя…

Важкий материнський хрест випав на долю цієї жінки. Бо трьох синів Ма­рія Сергіївна поховала. Двох — зовсім молодими. Зостався при матері Вася. Журилася за нього ненька, бо якось особисте жит­тя у нього не дуже складалося. Був одружений, народився си­нок — тільки й живи, будуй своє сімейне гніздечко. Та в моло­дої пари щось не склалося — й розбіглися. Молилася за Васю мати, благала Господа послати йому доброї долі. Аж тут поча­лася війна.

— Казав, треба Батьківщину захищати, — плаче старенька. — А я його просила, на коліна па­дала, аби не йшов. Він мені так одказав: «Я не піду, другий, тре­тій. Тоді ж Україну виб’ють!».

І мусила змиритися. Василь Шумік пішов на війну навес­ні 2014-го. Материнське серце, здавалося, завмирало від дзвін­ка до дзвінка, оживало лише, коли чуло рідний голос. Ті роз­мови телефоном були коротки­ми. Вася більше розпитував, як мама, чи здорова. А про себе ж лише кількома словами міг об­мовитися. Ненька раділа, що син піклується про неї, що жи­вий. Ніколи навіть не підозрю­ючи, в якому пеклі він опинився.

А зима зустріла його у Доне­цькому аеропорту. Разом з то­варишами-кіборгами Василь Шумік довго там тримав оборо­ну. Навіть вороги дивувалися їх­ній незламності.

— Я ж не знала, що він уже з се­строю прощався, — крізь сльози згадує мама. — А мене беріг. Ка­зав їй: «Прости мене, сестрич­ко, нас окружили, я у котлі»…

Але тоді Бог не дав йому за­гинути. Хоч по госпіталях дове­лося Василю пополежати. Мав контузію, поранення. Але знову рвався на війну.

— Скільки страждала моя ди­тина, — з сумом згадує згорьо­вана Василева мати. — Здоров'я мав неважне. Коли перший раз вернувся з війни, почав доби­ватися групи інвалідності. Та вдома довго не побув. За тро­хи часу каже: «Я підписав контр­акт». І знову зібрався. Чи вже звик на тій войні? Я і зараз зро­зуміти не можу.

І вдруге вернувся з пекла жи­вим. Втомленим, трохи знерво­ваним, але цілим. Ненька обі­ймала його дужі плечі, очей не зводила з перших зморщок, що з’явилися на обличчі. І палко молилася, аби втретє на війну не пішов.

— Мав всього 42 рочки, ще б жити і жити, — Марія Сергіїв­на знову рине у спогади. — Але вже його нема. Якби ви знали, як мені тяжко в хаті. Така страш­на самотність… А Вася для мене двічі герой! Бо не тільки Україну боронив, а й нирку свою віддав хворому сину.

Ця тема дуже щемлива для материнського серця. На мить на обличчі жінки з’являється ледь помітна усмішка. Розпо­відає, що останнім часом Вася почувався справді щасливим і навіть повернув собі сім’ю.

— Син з Оксанкою, невісточ­кою, розійшовся, як онукові Саші було всього кілька рочків. Дякувати Богу, жінка після роз­лучення нас не цуралася, ми не стали ворогами, — каже. — Не раз було: їде мама на заробітки — Васі Сашка привезе. Хлопчик знався з батьком, любив його і разом з усіма за тата пережи­вав.

Аж раптом знову постукала біда: захворів Саша. Недугу ви­явили під час обстеження юнака у військкоматі. Відразу відпра­вили у госпіталь, підлікували, й болячка, здавалося, відступила. Щасливий хлопець навіть на за­робітки поїхав! Аж одного дня, повернувшись додому, почувся дуже зле. Дуже піднявся тиск, а потім Саша впав у кому.

— Єдина дитина в батьків, мо­лоденьке — 20 рочків, — знову заливаючись сльозами, розпо­відає Марія Сергіївна. — Хоч лі­карі повернули внука до життя, відразу сказали: без пересадки нирки внук довго не протягне.

Саме в той час на Волині у районному центрі Ковелі почали проводити такі трансплантації. І Шуміки почали шукати доно­ра. Найперше обстежились самі батьки. І виявилося, що обоє підходять. Оксана була готова пожертвувати ниркою, та Вася на операцію її не пустив. Ска­зав, що він — чоловік і має вчи­нити по-чоловічому, а мама си­нові хай буде здорова.

На операцію Вася йшов у до­брому гуморі. Був упевнений, що все буде добре. Він же з та­кого пекла повернувся — Доне­цького аеропорту! Тут точно має вижити і сам, і син, за життя яко­го тепер боровся. І все обійшло­ся вдало — орган успішно видали­ли у батька, і він прижився у Саші. У лікарняній палаті ці мужні чоло­віки відсвяткували свої дні наро­дження. Бо ж Саша народився за кілька днів до тата Васі. Їх вітали не лише рідні, а й весь медичний персонал. Так щемливо було спо­стерігати за їхніми стосунками, за підтримкою одне одного.

«Мамо, хай тато з нами живе», — вийшовши з лікарні, попросив Саша маму. І Оксана погодилася. Так після 16 літ розлуки подружжя знову звела у пару нирка.

Але те щастя тривало зо­всім недовго. За кілька місяців здоров’я кіборга різко погірши­лося. Почав частіше скаржити­ся на біль голови. Якось приї­хав у гості до мами, й там у нього стався інсульт. За сім днів згас… «Вася, синок» — так досі підписа­ний він у маминому телефоні. Не стирає цей номер ненька. Бо з ним тепляться спогади. У них, як і на фото у своїй кімнаті в батьків­ській хаті, Василь Шумік завжди живий.