90-літній дідусь плете постоли

На мальовничому хуторі Рихта донедавна Сарненського району Рівненщини живе дід Йосип Шимко. Йому під 90 літ! Хазяйнує у віддаленій від цивілізації місцині разом із донькою Анною, прикутою до інвалідного візка. Чоловік має заняття, завдяки якому почувається потрібним людям.

Кошики — для грибів, коробочки — для чорниць

Ми застали діда Йосипа за улюбле­ною роботою — саме плів постоли. Давнє ремесло колись перейняв від свого діда Івана. У ті часи вся сім’я таке взуття но­сила. Тепер же його беруть хіба артисти для виступів.

Заготовляти матеріал старенький починає навесні. Як сонечко блисне й задзюрчить у в’язі сік, піде листя — ото саме пора.

— Стільки мужику замороки, що по­столи і волоки, — приказує, усміхаючись, та розповідає, як кору дере, рівняє, на смужки ріже. А потім, зітхаючи, додає: — Зараз нема тої вправності, що в моло­дості. Але все одно цю справу люблю.

Замовляють його постоли фольклорні колективи не лише Рівненщини, сусід­ньої Волині, а й навіть столиці! Гонорово виходять на сцену, співаючи українські пісні, і щоразу діду Йосипу подумки дя­кують. Бо у ту взувачку він вплітає стільки тепла та доброї енергії, що співати-тан­цювати у ній — одне задоволення.

— По селах уже давно такого не ро­блять, — скрушно хитає головою. — Забу­вається старе ремесло. Ех… Прошу, аби одна внучка навчилася постоли плести. Бо потім не буде кому й показать, як це робиться.

А ще Йосип Якимович плете з лози ко­шики та виготовляє коробочки з пласти­кових стрічок. Їх беруть селяни на гриби та чорниці.

Мільйони дали за Сибір

Розповідаючи про своє життя, ді­дусь сипле жартами. На диво, не роз­губив доброго гумору упродовж років. Бо змалку доля була не надто ласкава.

— Як прогнали Польщу, нас у Сибір вивезли, — згадує. — Мені виповнило­ся чотири роки, а стук коліс та хитання вагона досі в голові… Таке не забути до смерті.

— Біда прийшла, бо совєти назвали Шимків куркулями. А що ж — мали по парі волів та коней, дві корови, овечок, свиней, півтора гектара землі. Госпо­дарі були! Та нова влада все забрала. Діда з бабою лишили на хуторі, а мо­лодших Шимків запакували у товарняк — і в Сибір. А там поселили в бараку, де кожній сім’ї підготували «клітки», мов для телят… Пізніше десь «наверху» ро­зібралися та сказали, що Шимки ні в чому не винні, можуть вертатися додо­му. Але почалася війна, і мусили ще на кілька літ у тайзі залишитися.

Часто згадує про це дід Йосип, коли збирається у Рихті родина. Бо не забу­вають його діти з онуками та правну­ками. І щойно заходить мова про най­меншеньких — по старечій щоці біжить сльоза. Всі емоції вміщуються в єди­ному слові, яке вимовляє: «Щастя».

— Ще ж я мільйонером був! — усміха­ється. — Бо за той Сибір отримав ком­пенсацію від держави — чотири з поло­виною мільйони. Купив за них… кілька банок фарби та розмалював хату.

Хоча сум таки пробігає по облич­чю — коли згадує дружину Кулину, яка залишила його на земному шляху кілька літ тому. Прожили вік у великій шані та любові. Плаче і, поглядаючи на дочку Анну, що саме розвішує білизну:

— Так шкода її, що у візочку. Вона ж здоровою народилася, школу закінчи­ла, хотіла далі вчитися. А тут Чорно­биль бахнув. Дівчина поїхала в Київ — і там впала на ноги. Так дотепер. А чого — ніхто не знає.

Зате має в хаті дідусь вірну помічни­цю й розраду. Бо завжди є кому добре слово сказати.