Передплатити

Леся Українка мала доньку. Названу

25 лютого минає 150 років від дня народження Лариси Косач


Лариса Косач. 1901 р.

Леся Українка залишила по собі неймовірний духовний спадок. А її драму-феєрію «Лісова пісня» взагалі визнано шедевром світової драматургії. Та й сама Лариса Петрівна Косач була особистістю надзвичайно багатогранною, входила у когорту найосвіченіших жінок свого часу. Хоч доля відвела їй лише 42 роки… Та вони були сповнені не тільки працею та стражданнями через хворобу, а й великою любов’ю. І щастям названого материнства.

Кинджал поетеси зберігається у Львові

Науковий співробітник Від­ділу рукописних фондів і тек­стології Інституту літератури імені Тараса Шевченка Алла Диба досліджує творчість Лесі Українки. І знає багато цікавих фактів з життя поетеси, яких не вичитаєш у шкільних підручни­ках.

— Перші світлі почуття у неї з’явилися ще на Волині, коли була у Колодяжному, — розпові­дає науковиця. — Там же 15-річ­ною познайомилася із сиротою з Київщини Максимом Сла­винським, товаришем її бра­та Михайла. Хлопець соро­мився відразу підійти, бо був бідно одягнутий. Потім між ними з’явилася симпатія. Я б сказа­ла, це було передчуття кохання, адже Леся Українка присвячу­вала Славинському вірші. Хоча загалом між цією парою була дружба — міцна, на все життя. Коли він повернувся на навчан­ня у Київ, безнадійно закохався в оперну співачку Надію Забел­ло-Врубель, дружину відомого художника. Усі свої переживан­ня і тривоги звіряв Лесі Українці. Вони підтримували зв’язок і піс­ля одруження Максима Славин­ського. Леся Українка знала, що його обраниця теж хворіла на туберкульоз кісток.

Надзвичайної краси вірші поетеса присвячувала студен­тові Нестору Гамбарашвілі, який орендував кімнату у київській квартирі Косачів. Лариса дава­ла йому уроки французької, а він її навчав грузинської.

— Чи є згадки про якісь інтим­ні речі у спілкуванні Нестора Ге­оргійовича і Лариси Петрівни? Уявіть, вони жили у невеликій квартирі, де було багато лю­дей: у вітальні спить мама, час­то приїздить батько, у сусідній кімнаті — сестри, а в маленькій — брат Микола, ще в одній Ла­риса. Приїжджав у гості й брат Михайло із сім’єю. Там навіть «грати» в любовні ігри було ніяк. І головна обставина — у Лесі Українки в той час сталося одне з найважчих загострень хворо­би. Вона фактично була прикута до ліжка, їй робили дуже болючі ін’єкції, готували до операції на нозі, — розповідає дослідниця.

Пізніше Нестор одружився, а подрузі на згадку від нього за­лишився маленький жіночий кинджал. Як розповідає Алла Георгіївна, колись він привіз ді­вчині його як символ боротьби з ворогом. Пізніше цю річ пере­дали у львівський музей «Арсе­нал». Через багато років після смерті поетеси Нестор Гамба­рашвілі побував на її могилі й просив пробачення — очевидно, за те, що так мало часу вділяв їх­ній дружбі.

Мержинського любила, а дітей мати не хотіла

Справжнє велике кохання у серці Лесі Українки зародилося з появою у її житті Сергія Мер­жинського. Він був білорусом, мав відкриту форму сухот і лі­кувався в Ялті. Там вони й по­знайомилися. І здружилися найперше тому, що поділяли однакові політичні погляди.

Деякі літературознавці вва­жають, що дружбою їхні стосун­ки й обмежувалися. Однак вірші, присвячені Мержинському, таки свідчать про її велику любов. Після спільно проведеного часу в Криму вони ще кілька разів ба­чилися. Раптом Леся Українка дізналася, що він зовсім само­тній і при смерті лежить удома. І хоч сама була хвора, поїхала до нього у Мінськ, аби провес­ти разом ті останні дні. Коханий помер у неї на руках.

— Леся Українка доглядала Мержинського як найвідданіша дружина, — розповідає наукови­ця Алла Диба. — Це була велика любов. Хоча останнім прохан­ням Мержинського було напи­сати листа від його імені… іншій жінці. І Леся Українка його вико­нала.

Після смерті Сергія Мержин­ського вона була у страшній де­пресії. За ніч написала вража­ючу драму «Одержима». Аби відволікти від горя, її до себе у гості запросила подруга — пись­менниця Ольга Кобилянська.

Про цей період у житті поете­си останнім часом з’являється багато публікацій з натяками на те, що між жінками був ро­ман. Раніше в їхньому листуван­ні згадується звертання «пані» чи «шановна товаришко». А коли повернулися після спіль­но проведеного місяця у ха­тинці в горах, стали називатися «хтосічок», «киця», «хтось чор­ненький» (Кобилянська) і «хтось біленький» (Леся Українка). «Хтось когось любить і ніколи ні на кого не гнівається… Когось цілує і гладить, і так, і так… і ще так», — писала в одному зі сво­їх листів Леся Українка. Або ж в іншому: «Якби хтось тепер був біля когось, то ліг би коло когось і наводив би на когось паси».

А ще окремі дослідники до­водять, що Леся Українка пи­сала про одностатеве кохан­ня у драмі «Блакитна троянда». А в одному з листів Ольги Коби­лянської є слова: «Невже на світі немає жодної, такої як я, люди­ни, з якою я могла би жити, хоча би жінки?».

— Усім хочеться сенсації, — відповідає на запитання про стосунки двох письменниць Алла Георгіївна. — Вони були просто надзвичайні подруги. І коли в горі подруги торкають­ся одна одної, гладять по голо­ві, то в цьому немає нічого со­роміцького, це нормально. У той момент Кобилянська теж переживала душевну драму че­рез кохання до Осипа Мако­вея. Леся та Ольга стали одна для одної тим плечем, на якому можна було поплакати.

Чоловік не дозволив жодну дочку називати Лесею

Тоді до туберкульозу кісток додалися ще й сухоти — Леся Українка стала кашляти кров’ю, бо заразилася від Сергія Мер­жинського.

— І тут у її житті з’явився ан­гел-охоронець Климент Квітка. І названа дочка Марія, — розпові­дає Алла Диба.

Доля Климента Квітки теж непроста. Він був музикознав­цем і фольклористом. А вихо­вувався у бездітній родині киян Карпових — вони, як свого, вихо­вали сина своєї поденниці.

Взаємини Квітки з Лесею Українкою тривали довго, лише через кілька років чоловік за­пропонував поетесі узаконити стосунки. Вона була старшою на дев’ять років, та це не става­ло перепоною. Вінчалася пара у Києві.

А ще у подружжя з’явилася названа дочка Марія Собінев­ська (адже вони забороняли собі стати батьками). Її Карпо­ви взяли на виховання, але вже у дуже поважному віці, у своєї знайомої. Дівчинка мала норов­ливий характер (про неї казали — «шкодлива»), і рідня з дівчин­кою не могла впоратися. Коли маленьку під свою опіку взяла Леся Українка, все змінилося.

Якось вона почула, як батько Климента Васильовича сварив­ся на Марусю. І вступилася за дівчинку, гримнувши кулаком по столу: «Як не вмієте нічого пояс­нити, тільки своїми молитвами голову забиваєте, то не беріть­ся! Я буду вчити її сама».

Маруся Собіневська. Київ, 1903 р.

У листах Марії збереглися спогади, як Леся Українка на­вчала її читати і писати, давала уроки іноземних мов, арифме­тики, разом вони вишивали, ро­били писанки. Постійною тур­ботою поетеси була і плата за навчання дівчинки. Зі своїх по­їздок Леся привозила дівчинці тканини, сукні та книжки.

Коли робота змусила Кли­мента Квітку переїхати на Кав­каз, за ним подалася вся ро­дина. Маруся там продовжила навчання і навіть здобула золо­тий хрест у гімназії, що вважав­ся найвищою нагородою. На жаль, названа матір цього вже не побачила, бо померла.

Тіло поетеси перевезли в Україну. Останній спочинок вона знайшла на Байковому кладо­вищі. Марія не була на її похо­роні. Вона залишилася жити на Кавказі, стала телеграфісткою, вийшла заміж, взявши прізви­ще чоловіка Бешкурова, та осіла у Кисловодську (Росія).

— Чи називала в дитинстві Маруся Лесю Українку мамою? — запитую в Алли Диби (адже вона особисто зустрічалася з Марією Собіневською-Бешку­ровою, коли та ще була жива).

— Ні. Казала на неї «тьотя Леся». Але з вдячністю згаду­вала: «Лариса Петровна Косач-Квитка любила меня, как мать, уважала как человека, хотя и ма­ленького… Я помню свою тетю Лесю, которая своей добротой, сердечным отношением и мате­ринской любовью помогла мне стать человеком», — цитує до­слідниця. — Марія вийшла заміж за вдівця, в якого був син. Разом вони народили ще одинадцять дітей. Марія так хотіла хоч одну з дочок назвати Лесею. Але чоло­вік не дозволив. «Ти не зможеш її виховувати, бо кожного разу, як на неї подивишся, будеш згаду­вати і плакати».

Маруся-гімназистка.

Марія Собіневська-Бешкуро­ва так більше й не повернулася в Україну. Але, помираючи, ді­тям залишила заповіт — вклони­тися могилі Лесі Українки. Його виконала одна з дочок — Вікто­рія. Також завдяки Аллі Дибі ро­дина Бешкурових передала в музей кілька особистих речей Лариси Косач, що залишилися їм у спадок…