Колишній інженер так «любить» худобу, що доводить її до голодної смерті...
У цьому «гетто» виснажені корови гризуть землю, від спраги їдять сніг. Трупи загиблих тварин шматують собаки
Це село незвичне тим, що одна його частина донедавна належала до колишнього Жовківського, а інша — до Кам’янка-Бузького району. Але зовсім не цією «родзинкою» Верени привернули увагу журналістів. Преса нагрянула сюди через неймовірно жорстоке ставлення до домашніх тварин, знущання з них. У це важко повірити, але до інквізиторства причетна людина, за плечима якої дві вищі освіти…
У дворі 71-річного Івана Попеля, який сам живе-животіє у дерев’яній хатинці «на курячих ніжках», 13 корів-бичків і двоє коней. Хазяйством назвати це обійстя тяжко — якась резервація для тварин. Корму для них не припасено. Ще вліті сяк-так дають собі раду: пасуться по округах, «зачищають» чужі посіви і людські городи. А взимку для них — неймовірна біда. Голодними день і ніч стоять проти неба. Гризуть все, що трапиться їм на очі. Лазять по канавах, скубуть тростину. Не маючи води, спрагу втамовують снігом. Зараз часто стоять прив’язаними ланцюгами до яблунь. Єдина «турбота» від власника: щоб худобі було не так зимно, розкладає багаття, і нещасні тварини туляться до вогню…
Запитуємо у місцевих: хто доїть цих нещасних корів? А селяни із сумом відповідають: «Кого там доїти? То одні скелети, а не корови!».
Не приховує свого обурення і Володимир Станішевський, староста Желдецького старостинського округу, який входить до Кам’янка-Бузької міської ради-громади. Через нелюдське ставлення до худоби у пана Володимира з Іваном Попелем давно натягнуті стосунки. Скільки не просив його схаменутися — даремно. Пан Попель погрожував і сусідам, які не раз робили йому зауваження. Морить худобу голодом, а видає себе за господаря…
— У нього корова недавно здохла, — розповідає староста кореспондентові «Високого Замку». — Підв'язав тросом до дерева чи то «лебідкою» підтягнув — собаки її об’їли. Влітку інша його корова здохла: зайшла в людську конюшину, її здуло, тож вона, у прямому значенні цього слова, тріснула. Напевно, ще й досі труп її лежить у полі, якщо не приорали…
Іван Попель живе як безхатько. Нема ніякого ладу на його подвір’ї. Хоча й вважає себе «інтелігентом». Люди кажуть, свого часу він працював інженером на одному з підприємств Червонограда. Начебто має два дипломи про вищу освіту. Дехто у селі відгукується про нього як «про дуже начитаного чоловіка, який знає закони». Спробуй йому дорікнути за свавільне ставлення до тварин — відказує: то є моя приватна територія, ніхто мені не заборонить господарювати.
Від веренців автор цих рядків дізнався і про такий епізод із життя горе-фермера Попеля: років зі сім тому його сильно побив власний бик. Через це колишнього інженера госпіталізували. Із відчаю сестра пана Івана продала всю живність — щоби нещастя не повторилося. Але як тільки «ґазда» одужав, знову тієї нещасної худоби наплодив. Через це начебто сестра порвала з братом усі стосунки…
Іван Попель стверджує, що дуже любить свою худібку. Але з двома своїми вищими освітами ніяк не второпає, що ця його «любов» більше схожа на каторгу. І, знаючи закони, чомусь не вичитав у них, зокрема у Кримінальному кодексі, що за жорстоке поводження з тваринами передбачено арешт до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років…
Невідкладно втрутитися у цю надзвичайну подію мала би поліція, природоохоронні служби. Від веренців ми почули таку репліку: якби хтось з них випустив на двір гноївку — екологічна інспекція миттєво була би на місці, наклала б на винуватців великі санкції. А от до ката худоби державні інстанції їхати чомусь не квапляться.