Колишній інженер так «любить» худобу, що доводить її до голодної смерті...

Це село незвичне тим, що одна його частина донедавна належала до колишнього Жовківського, а інша — до Кам’янка-Бузького району. Але зовсім не цією «родзинкою» Верени привернули увагу журналістів. Преса нагрянула сюди через неймовірно жорстоке ставлення до домашніх тварин, знущання з них. У це важко повірити, але до інквізиторства причетна людина, за плечима якої дві вищі освіти…

У дворі 71-річного Івана Попе­ля, який сам живе-животіє у дерев’яній хатинці «на курячих ніж­ках», 13 корів-бичків і двоє коней. Хазяйством назвати це обійстя тяжко — якась резервація для тварин. Корму для них не припасено. Ще вліті сяк-так да­ють собі раду: пасуться по округах, «за­чищають» чужі посіви і людські городи. А взимку для них — неймовірна біда. Голо­дними день і ніч стоять проти неба. Гри­зуть все, що трапиться їм на очі. Лазять по канавах, скубуть тростину. Не маючи води, спрагу втамовують снігом. Зараз часто стоять прив’язаними ланцюгами до яблунь. Єдина «турбота» від власни­ка: щоб худобі було не так зимно, розкладає багаття, і нещасні тварини ту­ляться до вогню…

Запитуємо у місцевих: хто доїть цих нещасних корів? А селяни із сумом від­повідають: «Кого там доїти? То одні ске­лети, а не корови!».

Не приховує свого обурення і Во­лодимир Станішевський, староста Желдецького старостинського окру­гу, який входить до Кам’янка-Бузької міської ради-громади. Через нелюдське ставлення до худоби у пана Володими­ра з Іваном Попелем давно натягнуті сто­сунки. Скільки не просив його схамену­тися — даремно. Пан Попель погрожував і сусідам, які не раз робили йому заува­ження. Морить худобу голодом, а видає себе за господаря…

— У нього корова недавно здохла, — розповідає староста кореспонденто­ві «Високого Замку». — Підв'язав тросом до дерева чи то «лебідкою» підтягнув — собаки її об’їли. Влітку інша його корова здохла: зайшла в людську конюшину, її здуло, тож вона, у прямому значенні цьо­го слова, тріснула. Напевно, ще й досі труп її лежить у полі, якщо не приорали…

Іван Попель живе як безхатько. Нема ніякого ладу на його подвір’ї. Хоча й вва­жає себе «інтелігентом». Люди кажуть, свого часу він працював інженером на одному з підприємств Червонограда. Начебто має два дипломи про вищу осві­ту. Дехто у селі відгукується про нього як «про дуже начитаного чоловіка, який знає закони». Спробуй йому дорікнути за свавільне ставлення до тварин — відказує: то є моя приватна територія, ніхто мені не заборонить господарювати.

Від веренців автор цих рядків дізнався і про такий епізод із життя горе-ферме­ра Попеля: років зі сім тому його сильно побив власний бик. Через це колишньо­го інженера госпіталізували. Із відчаю се­стра пана Івана продала всю живність — щоби нещастя не повторилося. Але як тільки «ґазда» одужав, знову тієї нещас­ної худоби наплодив. Через це начебто сестра порвала з братом усі стосунки…

Іван Попель стверджує, що дуже лю­бить свою худібку. Але з двома своїми вищими освітами ніяк не второпає, що ця його «любов» більше схожа на катор­гу. І, знаючи закони, чомусь не вичитав у них, зокрема у Кримінальному кодексі, що за жорстоке поводження з тваринами передбачено арешт до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років…

Невідкладно втрутитися у цю надзви­чайну подію мала би поліція, природоохоронні служби. Від веренців ми почули таку репліку: якби хтось з них випустив на двір гноївку — екологічна інспекція миттє­во була би на місці, наклала б на вину­ватців великі санкції. А от до ката худоби державні інстанції їхати чомусь не ква­пляться.

P. S. Про моторошну історію у селі Веренах знають у львівській Домівці Вря­тованих Тварин. Її керівник Орест Залип­ський розповів кореспонденту «ВЗ», що зараз їхня установа перебуває на каран­тині, але щойно він завершиться, у До­мівці подумають, як краще допомогти змореним голодом тваринам. Була б на це добра воля «фермера». Або рішення влади.