Мама відмовилася від дітей чоловіка-героя...

На Волині волонтери через соціальні мережі кинули клич: день народження святкує маленька донечка загиблого бійця АТО, від якої відмовилася ненька… Коли я стала розшукувати бабусю, виявилося, що не одна Аня у неї під опікою, а ще двоє її братів та сестричка.

Непросто складаєть­ся життя Людмили Ві­кторівни Малоух з села Горянівки Ківерцівського райо­ну Волині. Але що стане опіку­ном власних онуків, навіть при­пустити в молодості не могла… Зронивши сльозу, розповідає, як донька «спіткнулася». А по­тім у пам’яті вигулькує спогад:

«У нас з чоловіком троє ді­ток. Коли я народжувала Олю, при мені одна мати від дитини відмовлялася. Ми тоді жили в Казахстані. Я просто місця собі не знаходила, не передати, як хотіла ту дитинку забрати. Але тоді не судилося…»

Сьогодні пані Людмила — прийомна мама для чотирьох сиріт. Це — діти її Олі. Жінка не виправдовує дочки і не нарікає на неї. Лише каже: «Є як є».

Оля з Андрієм поженилися, коли йому виповнилося 25, а їй лише 16. Молоденька була, ще в школі, і така любов закрутила­ся… Діти спочатку жили у мене. І перша внучечка Настя тут на­родилася. Її я з десяти днів ви­гляділа. Допомагала, як мати повинна допомагати дітям.

Донька вступила у Луцьку в університет — на платну фор­му навчання. Аби дитина здо­була освіту, мама влізла в кре­дити. Оля з Андрієм стали жити в обласному центрі, а Насту­ню залишили на бабусю Люд­милу. Невдовзі жінка дізналася: молодята не заплатили за се­местр ті гроші, що їм давала, й дочку відрахували з навчально­го закладу.

Людмила Вікторівна зізна­ється: розповідати такі по­дробиці важко… Безпомил­ково називає не лише дату народження, а й зріст та вагу всіх внучат. Бо з кожним була фактично від першого дня жит­тя. Згадує, як за Настунею на світ попросився Максимко, за ним — Дмитрик.

Дітки народжувалися дріб­ненькі. Дімі у три місяці були змушені зробити операцію. На той час дочка жила з чоловіком біля його мами, у Локачинсько­му районі. Сімейне життя роз­ладилося. Пам’ятаю, Оля з На­стею приїхала сама, а хлопчиків я їздила звідти забирати, — роз­повідає Людмила Вікторівна.

Зовсім скоро й Олю, й Ан­дрія позбавили батьківства. Й бабуся Люда стала названою мамою рідним онукам.

А тут дочка Оля знову зава­гітніла. З Андрієм вона продо­вжувала стосунки, і на шосто­му місяці вагітності передчасно народила йому ще одну доне­чку.

Наша Аня всього півтора кі­лограми важила, — голублячи найменшу внучечку, розповідає жінка. — Що мені тільки в лікарні не казали: що ні ходити, ні гово­рити не буде. Відверто питали: «Нащо вона вам?». А гляньте — он яка красуня і розумниця! Не просто говорить — ще й гарно співає. Дуже дякую керівнику во­кального ансамблю «Жайворон­ки» Тетяні Ціхоцькій за віру в ді­ток. З колективом і Аня, й Настя побували за кордоном і здобули міжнародні перемоги.

Але тоді на крихітку чекала реанімація, потім довгі тижні лі­кування у неонатальному центрі, тоді — в районній лікарні. І голо­вна проблема: хто і куди забере її з лікарняної палати?

— Мама не писала відмови. Оскільки була позбавлена прав на трьох старших дітей, у неї ви­бору не було. А в мене був. Закон такий: або приймати Олю з ди­тиною додому, а опікунська рада забирає цих (показує на Настю, Максима та Дмитра. — Авт.) в ін­тернат, або брати лише внучку, а дочка хай йде, куди хоче… І я зробила, як мені серце підказа­ло.

— Як вас онуки називають? — розпитую жінку.

— Зразу «мамою» назива­ли всі. А як пішли в школу, ста­ли казати «бабуся». І «бабочка» була. А от «баба» — ніколи, тако­го слова у них нема, — каже.

Цікавлюся, як вдалося їй ор­ганізувати побут, чи привче­ні онуки до праці. Хоча відразу помітила, як у хаті чистенько, як акуратно в коридорі складене взуття (а приїхали ми без попе­редження в переддень Аніного дня народження, коли робота вдома кипіла).

— У мене діти хороші, — гово­рить. — Якщо чесно, не знаю, як би я без них жила. Мені з ними весело. Молоко є — корову три­має моя мама, якій вже 80, живе окремо в селі. Годуємо свиней, курей. Минулого року ще качки мала, а тепер через карантин не було як з села ви­їхати, каченят купити. Діти дуже люблять цукерки і торти, я ста­раюсь щось смачненьке їм пек­ти. Супу варю шість літрів, а от борщу більше, бо тієї каструлі не вистачає. Хочуть вареники чи пельмені — стають усі разом ліпити, і хлопці, і дівчата. А коли посуд миють, й не знаю — вста­новили собі самі на кухні чер­гування. І в хліві допомагають. Гріх нарікати.

Усі діти записані на батько­ве прізвище — Кравчук. Звісно, розпитую, чи часто тато навід­увався до своїх кровинок. Мов­чанка у відповідь говорить сама за себе.

У 2014-му Андрія забра­ли на війну. На сході його по­ранили. Коли лежав у госпіта­лі в Луцьку, просився: «Можна, я дітей побачу?». Оскільки він позбавлений прав, я не мала права давати згоду на зустріч, такі у нас закони. Спершу тре­ба дозвіл взяти в опікунській раді чи через суд. Але одного разу він чи відпросився з гос­піталю, чи тихцем втік і… при­їхав. Так обіймав дітей. П’ять років їх не бачив. Настя ще його впізнала, кинулася йому на шию: «Тату, тату!». А менші не знали, хто то, — згадує жін­ка.

Година пролетіла як мить. Андрій Кравчук після лікуван­ня повернувся у військову час­тину, а потім, буквально за мі­сяць до звільнення, раптово помер. Як встановила експер­тиза, причиною стали наслід­ки бойового поранення.

— А Оля приходить? — обе­режно цікавлюся.

— У неї друга сім’я, ще одне маля, — відповідає. — Я вози­ла дітей туди, показала, в яких умовах мама живе. Вони все зрозуміли.

З бабусею нині мешкають ще двоє діток одного з двох си­нів Людмили Вікторівни. Каже, невістка з сином теж трохи «спіткнулися». Щоправда, бра­тиків не вилучали з родини — у тата з мамою є шанс виправи­тися… Ще один син Людмили Малоух має гарну сім’ю, і мама щиро за нього радіє.

— То все-таки, чого вам бракує? — запитую на цей раз у дітей.

— У нас все є, — відповідають.

А потім Максим, підморгнув­ши Дмитрові, таки додає:

— Нам би турніка. І справжні «копачки» у футбол грати.

І кухонний стіл треба, щоб було до нього сім стільців, а не чотири: для нас і для бабусі, — вже сміливіше додав Дмитрик. — Бо ми всі разом не поміщає­мося.