«Я прожив гарне життя. Амінь»

5 листопада професору Боржієвському мало би виповнитися 90 років. Колеги та учні готувалися привітати Цезаря Кайтановича з ювілеєм, а замість цього їм довелося висловлювати співчуття сім’ї покійного. Рідні та близькі професора залишилися без надійної опори та підтримки. Ті, для кого став учителем, уже не почують від нього мудрих порад і настанов. Хворі, яких лікував, уже не зможуть зателефонувати лікарю, аби ще раз подякувати йому за врятоване життя. Цезар Кайтанович був світилом української медицини…

Львівський медуніверситет став для професора другим домом — рідній «альма-матер» він присвя­тив 56 років свого життя! Докторську дис­ертацію захистив 1966-го. Був першим у медінституті, хто отримав звання почес­ного професора. Заснував кафедру уро­логії, яку очолював 35 років. Цезар Бор­жієвський ввійде в історію медицини як лікар, що першим почав проводити опе­рації з пересадки нирок у Західній Україні.

1983 року урологічне відділення № 2 Львівської обласної клінічної лікарні ре­організували у відділення хронічного ге­модіалізу, аналогів якому у Західній Укра­їні на той час не було. Через два роки це відділення знову реорганізували, пере­творивши його на відділення хронічно­го гемодіалізу і трансплантації нирки, яке отримало статус Центру трансплантації нирки західного регіону України. Трохи більш як через півроку тут провели пер­шу пересадку цього органа.

Відділення очолив Петро Степанович Кондрат, а науковим керівником відді­лення став Цезар Кайтанович. «У ті часи, — згадує його дружина, лікар-пульмоно­лог Оксана Євгенівна Боржієвська, — він працював на межі людських можливос­тей: вдень завідував кафедрою, а вно­чі — ставав до операційного столу». Біль­шість пацієнтів з травмами, несумісними з життям, які можуть стати донорами, помирають переважно вночі, до 5-ї ран­ку. Нирку необхідно оперативно вилучи­ти у донора і так само оперативно до­правити до лікарні, де орган пересадять реципієнту, який на той момент буде ві­дібраним з-поміж сотень інших і повніс­тю готовим до трансплантації. Донорські нирки передавалися з Клінічної лікар­ні швидкої медичної допомоги, а також авіасполученням з балтійських країн, Санкт-Петербурга й Москви. Професор провів 130 трансплантацій нирок.

Будучи членом Всеукраїнської асо­ціації урологів, налагодив тісну співпра­цю з Європейською асоціацією уроло­гів, колегами зі США та Польщі. Один з його студентів відкрив у Польщі приват­ну клініку, і на прохання Цезаря Кайта­новича багато апаратури та обладнання подарував львівській урологічній клініці. Професор домовився, щоб з Лондона до Львова транспортували С-дугу — високо­технологічний мобільний рентген-апа­рат, який дозволяв хірургам-урологам візуалізовувати тканини під час прове­дення оперативних втручань.

Цезар Кайтанович залишив по собі найцінніший спадок — своїх учнів. Під його керівництвом 19 кандидатів та два доктори медичних наук написали і захис­тили свої дисертації. Сам професор є ав­тором двох монографій, понад 400 нау­кових праць та авторських свідоцтв на винаходи. Україні бракуватиме фахівця такого класу, напрочуд інтелігентної і до­брої людини.

«Студенти залюбки відвідували його лекції, адже він стільки цікавого міг роз­повісти зі своєї практики! Ініціативну мо­лодь заохочував брати участь у студент­ському науковому гуртку при кафедрі урології, а коли ті вже ставали лікарями, відбирав найбільш мотивованих, пра­цездатних, відданих своїй професії і всі­ляко їх підтримував. „Пхав у спину“, — як казали його колеги», — згадує Оксана Єв­генівна.

Серед учнів Цезаря Кайтановича — доценти кафедри урології ФПДО Львів­ського національного медичного уні­верситету ім. Д. Галицького, кандидати медичних наук Володимир Васильович Дмитрієнко та Роман Зіновійович Ше­ремета. «Роман Зіновійович товаришу­вав з нашим сином Андрієм, тож був нам як рідний», — каже Оксана Боржієвська і вперше за час нашої розмови всміхаєть­ся. Дружина покійного професора важко переживає втрату. «Вчуся жити без мого Цезаря Кайтановича», — сумно зітхає.

«Ваш син Андрій також став лікарем-урологом. Завідує кафедрою уроло­гії ФПДО Львівського національного ме­дичного університету ім. Д. Галицького. Обрав цю спеціалізацію, бо хотів бути як тато?» — цікавлюся. «Андрій народив­ся урологом!». У голосі Оксани Євгенів­ни звучать нотки гордості за рідного сина: «Як був маленьким, ходив з батьком у клі­ніку на всі перев’язки. Не читав дитячих книжок — із захопленням розглядав атла­си з урології. Стати лікарем-урологом — це була його ініціатива. У Андрія — чудо­вий характер. Він і у мене, і у батька взяв тільки найкраще — виваженість, послі­довність, добросовісність. Як щось ро­бить — то робить це найкраще. Коли писав кандидатську, а потім докторську дисер­тацію, радився з Цезарем Кайтановичем, але бувало, що не погоджувався з його думкою, наводив аргументи, чому має бути так, а не інакше».

Covid-19 — страшна хвороба. Лікарі, які працюють у реанімаційних відділен­нях «ковідних» лікарень, розповідають: людина, яка помирає, перебуває у сві­домості, тож розуміє, що жити їй зали­шилось недовго. Професор також знав, що помирає, тому написав прощального листа, в якому подякував кафедральним працівникам, ректору медуніверситету, своїй сім’ї — невістці Ірині, дружині по­кійного сина Миколи, яка була для ньо­го як донька, онукам Олексі і Дарію, за­кликавши їх завжди бути разом — як би не склалися їхні долі, сину Андрієві — своїй гордості, дружині — любові всього його життя. Лист закінчується словами: «Я прожив гарне життя. Амінь».

За час пандемії від ускладнень коро­навірусної хвороби в Україні померло по­над 140 лікарів. Covid-19 забирає най­кращих…